Розділ 10

Турбота Артема викликала у мене посмішку. По-перше, мені було приємно від того, що чужа людина змогла запам’ятати таку дрібницю, як мою любов до полуниці. По-друге, мені справді було важко сконцентруватися на чомусь. Голова шалено боліла, а тому я була впевнена, що належним чином не зможу відповідати на занятті. Менше всього мені хотілося ганьбитися перед репетитором.

— … ми можемо просто поговорити, — це стало гарною несподіванкою для мене. Проте, якщо чесно, то я взагалі не уявляла, як почати діалог не в рамках навчання.

— Скільки вам років? — це перше, що мені спало на думку. Усе завдяки Ользі, яка часто торочить одне й те саме: «Боже, який він красунчик. А скільки йому років? Він точно одружений? А діти є?»

— Двадцять дев’ять. Вам не здається, що варто перейти на «ти»? Різниця у п’ять років не така велика. Мені «викань» вистачає від студентів.

— Так, звичайно. Мені самій ніяково від цієї субординації.

— От і чудово, — а далі знову тиша.

Ми з Артемом дивилися один на одного і не знали, з якої сторони підійти до розмови. Відчувала себе школяркою, яка прийшла на перше побачення і не знає, як себе вести.

— Може ти бажаєш ще чаю? Солодке я бачу, що не їси, то можу замовити доставку, головне скажи, що хочеш, — у відповідь тільки посмішка і негативне хитання головою.

— Дякую, я зараз справді нічого не хочу. А стосовно солодощів, то я їх не люблю ще з дитинства.

— А я навпаки люблю. Щоправда, через професію змушена постійно сидіти на дієтах або морити себе голодом. Рідко, коли можу дозволити собі щось смачненьке.

— Я це вже зрозумів. Без образ, але для мене це така дурість.

З кожною фразою я почала помічати, як розмова стає більш живою. Ми з Артемом зачепили тему схуднення й дієт, на які я змушена сідати. Далі плавно перейшли на тему музичної індустрії, яка дуже жорстко побудована. Виживає тільки сильніший – девіз більшості зірок.

Я не помітила тієї межі, коли розмова стала такою комфортною та невимушеною.

— Скажу чесно, про твою творчість знаю дуже мало. Бачив всього один виступ і коротко глянув інформацію у Вікіпедії.

— Хочеш дізнатися більше про неї?

— Мені було б цікаво послухати. Враховуючи те, що ти не схожа на той образ зірки, який я собі намалював перед першою зустріччю, — сказане викликало тільки посмішку.

— Он як!? Думав побачити пихату, зарозумілу співачку з манією величі? — у відповідь мені чесно кивнули головою. — Мене часто за таку сприймають, а тому я не здивована. Люди надто прямо дивляться і пропускають багато деталей повз. Я звикла до такого образу, а тому давно не переймаюся. Головне, щоб мої шанувальники так не думали, а на решту байдуже

— Ти завжди мріяла виступати на сцені? Чи це був шанс, яким ти скористалася?

— І те, і інше. Моя історія доволі непроста…

Виховуватися у династії вчителів – ще те задоволення. Бабуся – вчителька математики й колишній директор школи, мама – вчителька української мови та літератури. Батько помер, коли мені виповнилося п’ять років.

Фактично з самого дитинства я виховувалася у суворій дисципліні, а пішовши до школи, отримала ще більше тиску. Я ж донька вчительки, а отже, до мене більше вимог і уваги. Сподобався предмет чи ні, байдуже. Я мусила його знати, брати участь в олімпіадах і конкурсах.

Випускалася я із золотою медаллю й мало не з нервовим зривом, адже стресу іспити завдали дуже багато. Далі був вступ до педагогічного університету на бюджет, щоб у майбутньому стати вчителькою початкових класів.

— Я провчилася три семестри, перш ніж наважилася забрати документи. Як би себе не силувала, але усвідомлення, що це моє так і не прийшло.

— Як відреагувала твоя сім’я? — Артем нахилив голову, уважно слухаючи.

Я криво усміхнулася й згадала події п’ятирічної давності, коли мене мало не зреклися.

— Спочатку вони не знали про моє рішення.

Я випадково потрапила на кастинг шоу «Через терни до зірок», яке мало стартувати, і дивом пройшла відбір. Лейбл «StarRecords» вирішив провести експеримент в українській музичній індустрії. 

— Тільки з екрана телевізора це виглядає все просто й гарно, але за кулісами відбувається саме пекло.

Перший період у мене були не дієти, а справжнісіньке мордування голодом, адже мої параметри були далекі від ідеалу. Я по дванадцять годин на день практикувалася в танцях, ще шість йшло на голос. Для сну залишалися лічені години.

Жорстка конкуренція, прискіпливі судді, відсутність коштів для комфортного проживання у столиці зводили мене з розуму. Я відчувала втому, і моральну, і фізичну.

Мене показали тільки у другому епізоді шоу, тоді мама з бабусею дізналися, що я забрала документи з університету й вирішила спробувати удачу. Як сьогодні пам’ятаю ті крики, докори й зречення.

“Ти зганьбила нашу сім’ю. Твій шоубізнес тільки через ліжко. Пів містечка говорить, що ти повія. Нам соромно через тебе. Чим ти думала, Софіє?”

А я думала про світле майбутнє. З дитинства мені хотілося підкорити сцену і принести свій вклад у музичну індустрію. Доки мої однокласники вчили вірші на перервах, я їх писала в надії, що колись вони стануть словами пісень. Моїх пісень…