Розділ 8

…я заплачу будь-яку ціну, тільки заберіть мене, будь ласка…

Ці слова Софі не давали мені спокою. Її голос тремтів від відчаю, і я відчував, що сталося щось серйозне. Я навіть не думав, просто мусив їхати.

На правила дорожнього руху начхати: це вперше в житті я так відверто порушував закон. Лишалося кілька кілометрів. Швидко надіслав смс: «Я майже на місці».

Переді мною масивні ворота, біля яких стояла згорблена жіноча постать. Коротка сукня, високі підбори, вона обіймала себе руками, на морозі й все. Це була Софі. Я зупинив машину просто посеред дороги й вибіг.

— Ви приїхали… — її голос тремтів, але в ньому відчувалася полегшена радість.

Не думаючи, стягнув із себе бомбер і накинув на чужі плечі. Дівочі пальці були крижаними, майже синіми. Скільки ж співачка простояла на холоді? Я взяв її за руку й повів до авто, боячись, щоб не впала на слизькому асфальті.

Посадивши в салон, розгорнув плед з багажника. Дівчина тремтіла так, що було видно неозброєним оком. Я старанно поправив кожен край пледа, намагаючись огорнути її теплом. Софі здивовано дивилася на мене.

— Куди вас відвезти?

— Додому, будь ласка…

Я ввів адресу в навігатор і видихнув: тепер вона поруч, у безпеці. Але питання свербіли в голові: що Софі так налякало? Чому вона вийшла саме до мене?

— Давайте заїду на заправку й візьму щось тепле: каву чи чай? — спитав, щоб порушити тишу.

— Не треба, дякую. Мені й так тепліше, — відповіла вона хрипло.

Я все ж звернув на заправку. Голос – головний інструмент співачки, і я не міг допустити, щоб вона його втратила. Вибіг у магазин, тремтячи від морозу, свій бомбер я залишив на Софі. Думка, що вона так довго чекала мене в тонкій сукні на холоді, не давала спокою.

***

Я сиділа на пасажирському сидінні, загорнута в плед, і не могла перестати думати: якби не Артем, цей жахливий вечір міг закінчитися набагато гірше. Він врятував мене від домагань і принизливого утримування. Як йому віддячити?

Погляд ковзнув у вікно, мій репетитор біг до машини з гарячими стаканчиками. Його куртка була на мені, і сумління торочило, щоб чоловік не захворів через мене.

— Тримайте, — Артем простягнув чай. Я обхопила пальцями гарячий стаканчик і вдихнула аромат цитруса. Пальці пекло, але це було так приємно, що щоки мимоволі зашарілися.

— Артеме, я вам дуже вдячна, — промовила тихо. Чоловік лише кивнув і всміхнувся краєм губ.

Ми їхали мовчки. Я пила чай, відчуваючи, як тепло розтікається всередині й витісняє вечірній страх.

— Як я можу вам віддячити? Скажіть, яку суму я маю заплатити… — слова вихопилися самі.

Його голова різко повернулася в мій бік:

— Якщо не хочете мене образити, то більше ніколи так не кажіть.

Я знітилася.

— Але ж ви витратили час… може, я відірвала вас від родини… — мій погляд впав на його обручку.

— Вам нема про що хвилюватися. Сподіваюся, ми домовилися, — його голос не залишав простору для заперечень.

Далі ми мовчали. Втома й тепло салону розморили мене, і я задрімала. Прокинулася від втомленого голосу:

— Ми на місці.

Я полегшено зітхнула, коли побачила свій під’їзд. 

Артем допоміг мені вийти, бо ноги боліли від натертих підборів. Ми зупинилися, дивлячись одне на одного. Пауза була такою незручною, що я зважилася на короткі обійми, лише кілька секунд, щоб подякувати.

— Доброї ночі, — прошепотіла.

— Доброї ночі, — відповів Артем.

Тільки вдома я зрозуміла, що його бомбер так і залишився на мені. Серце закалатало, як у підлітка. 

***

Третій день мене лихоманить. Тіло ламає, голова розколюється, горло пече, а від кашлю здається, що ось-ось задихнуся. Антибіотики вплинули на шлунок, їжа викликає нудоту, і навіть сон не дає полегшення. Я почуваюся так жахливо, що іноді хочеться просто зникнути під ковдрою й не прокидатися.

Зробивши над собою зусилля, підіймаюся з ліжка і йду на кухню. Хоч трохи цитрусового чаю і, можливо, стане легше. Бо через тиждень концерт, де я маю бути хедлайнером.

Поки в чайник ллється вода, я дістаю грейпфрут і апельсин. Завдяки Ользі квартира завалена фруктами й ліками, моя команда робить усе, аби я якомога швидше повернулася у стрій.

Погляд мимоволі падає на букет кремових троянд, які мали б гріти душу, натомість викликають лише відразу. Подарунок від Сергія «на знак вибачення» за той вечір. За той момент, коли він притис мене до стіни й відверто домагався.

— Софі, не дуйся. Я перебрав, не усвідомлював, що роблю, — виправдовувався він тоді.

Але я добре пам’ятаю його слова. Ніколи ще мені не було так страшно. Якби не Артем, я не знаю, чим усе могло закінчитися.

— Алкоголь розв’язав язик. Я сказав те, що відчуваю, — Сергій дивився на мене занадто впевнено. — Ти ж знаєш, що для мене ти давно більше, ніж просто артистка.