Розділ 5

— Доброго дня, — я звично заходжу в студію Софі, залишаю речі на кріслі біля вікна.

Менеджерка посміхається, звукорежисер тисне мені руку. Самої ж співачки поки немає.

— Пробачте, Артеме, трохи не розрахували часу. Вона ще записується, — кивають у бік скляних дверей.

Софі стоїть біля мікрофона у масивних навушниках. Її очі прикриті, але на обличчі яскраво виражені емоції, що переповнюють артистку в момент виконання цієї пісні. Я відчув цікавість і бажання послухати новий сингл до моменту, як він буде оприлюднений. І байдуже, що це неможливо.

Я щось надто замислився, а тому навіть не помітив, як двері різко відчинилися. Софі постала прямо переді мною, а я машинально зробив крок назад. Стало навіть трохи ніяково за те, що я так нахабно підглядав за чужою роботою.

 — Пробачте, що налякала, — ніяковіє вона.

— Ні, навпаки, це я… вліз у ваш особистий простір.

— Перепрошую, що змушую чекати. Ще хвилин двадцять, і будемо працювати.

— Без проблем. Я не підганяю.

— Можна мені круасан з моцарелою й айс-латте? Дуже хочу їсти…

— Пробач, люба, але в тебе ще десять днів "зеленої дієти", — втручається менеджерка. – Можу запропонувати салат з люцерною.

Салат з чим?! У мене сіпається око.

– Сама їж той салат! – різко відповідає Софі.

— А як довго ця дієта триває? — хоча правильніше було б сказати не дієта, а екзекуція.

— П’ятнадцять днів. Вона доволі ефективна для швидкого схуднення, яке Софі дуже потрібне, — друга половина речення була навмисно виділена й адресована точно не мені.

Слова менеджерки змусили мене обуритися. Я дивився на співачку, яка від сили важила 50 кілограмів при зрості близько 175 сантиметрів, і думав навіщо над нею так знущатися.

Я коротко усміхаюсь:

— Раз так, вийду по каву. Вам щось взяти?

— Дякую, але ні.

Я залишаю портфель, беру пальто і прямую до кав’ярні через дорогу. По дорозі згадую, що за ці три тижні ми з Софі встигли звикнути одне до одного. Жодного разу вона не зірвала заняття, не скиглила, навіть якщо приходила виснаженою. Завжди ввічлива, зосереджена, готова працювати. Я поважаю це.

Заняття проходили легко і невимушено. Ми рідко, коли перекидалися фразами віддаленими від навчання. Часу було обмаль, а тому потрібно було зосередитися на нашій головній мені: підготовка до премії.

У кав’ярні замовляю круасан, айс-латте для неї й американо з молоком для себе. Розраховуюсь і сідаю біля вікна. Спостерігаю за офісом StarRecords, який мені майже як другий дім.

Чому я взагалі сюди пішов? Чому мені не байдуже? Можливо, через очі Софі, які згасають, коли мова йде про "дієти". А може, тому, що я не люблю, коли над кимось так знущаються.

***

Настрій у мене почав псуватися ще у момент, коли я помітила, що репетитор прийшов, а я досі не закінчила запис пісні. Не знаю, що сьогодні зі мною таке, але раз за разом я роблю одні й ті самі помилки. 

У мене зривається запис. Знову. Голос ламається, ритм злітає. Злий, втомлений шлунок виспівує унісоном. Поява Артема додає ще більше незручності. Я намагаюся просити вибачення.

Після суперечки з Ольгою про «люцерну» я ледь стримуюсь, щоб не зірватися. Круасан мені вже сниться. Навіть кофеїн заборонений! Творчість на такому режимі – тортури.

Коли Артем іде, я збираю всю волю в кулак і нарешті дописую трек. Легка втома, але й полегшення.

— Всі пішли? — чую знайомий голос.

— Так, а що?

Артем підходить і… простягає мені крафтовий пакет.

— Це вам.

Усередині круасан і айс-латте. Я завмираю. Навіть не одразу розумію, що сталося.

— Боже, я вам так вдячна! Скільки я вам винна?

— Нічого. Просто смачного.

Артем повертається до своїх речей. А я стою, немов укопана.

— Ви не зобов’язані були це робити, – кажу тихо.

— А ви не зобов’язані їсти люцерну. Наступного разу, якщо захочете чогось нормального, напишіть мені.

Його слова чомусь пробирають до сирот. У душі щось теплішає. Це не жест ввічливості – це турбота. І від того мені приємно до болю.

— Можете не поспішати. Поїжте спокійно. Англійська не втече, — додає він.

І я вперше за довгий час справді щиро посміхаюся.