Розділ 1

За три роки до...

Їду до офісу StarRecords. Щоб заглушити свої тривожні думки, вмикаю радіо, і в ту ж мить чую пісню «Душа». Тої самої співачки Софі, до якої мене направили як репетитора англійської.

Я машинально додаю гучності. Цю пісню я вже чув, точно через Настю. Вона могла слухати її на кухні, підспівувати у ванній, записувати під неї відео в TikTok. У будь-якому разі, знайомий мотив.

Про співачку Софі знаю небагато. Вітчизняна зірка, яка зараз на піку популярності. Афіші, білборди, реклами з її обличчям миготять на кожному кроці. І, чесно кажучи, від цього стає якось неспокійно. Бо медійні особи часто бувають зарозумілими, вибагливими, і працювати з ними – те ще випробування.

Але тепер це моя робота. 

Будівлю видно здалеку: скло, сталь, масивна вивіска. Все кричить про успіх і гроші. З паркуванням довелося повозитися, та зрештою я знаходжу місце. На вході зустрічає охорона, яка перевіряє документи. Мене проводять до рецепції, потім у ліфт. 

Перед дверима продюсерського офісу роблю ще один вдих.

— Вітаю! — Сергій Левицький простягає руку. — Дякую, що погодилися. Вас рекомендували як одного з найкращих спеціалістів. Сподіваюся, що з вами ми швидко досягнемо бажаного результату, бо продюсери з США очікують від Софі ідеальної вимови. 

— Усе залежить від бажання учениці, — відповідаю сухо. — Без мотивації немає результату.

— З цим усе буде добре. Якщо щось піде не так, повідомляйте.

Мені швидко показують договір: обов’язки, конфіденційність, гонорар. Підписую і формальності завершені.

— Ходімо знайомитися з Софі, — Сергій задоволено всміхається.

Коридори нагадують музей: постери артистів, золоті платівки, фотографії зі зірками. Видно, що він цим пишається.

Нарешті ми зупиняємось біля потрібних дверей.

— Прийшли, — він відчиняє.

Усередині невелика студія. Софі сидить на дивані, перед нею камера, три прожектори світять в обличчя. Біля неї команда: оператори, візажист, ще кілька людей.

— Любі мої, мусимо прощатися, — її голос солодкий, посмішка сяє на всі зуби. Повітряні поцілунки в камеру. І… як тільки оператор зупиняє запис, її обличчя змінюється. Посмішку змиває гримаса втоми й роздратування.

— Софі… — Сергій робить крок уперед.

— Що ще? Можу хоч хвилину видихнути? — в її голосі чути злість.

— Не можеш. Іди сюди! — тон продюсера стає жорстким.

Саме в цю мить дівчина помічає мене. Наші очі зустрічаються. У її погляді здивування, розгубленість. Наче вона зовсім не очікувала стороннього. Я дивлюся на дівчину, чиє обличчя прикрашає мало не всю столицю, і ловлю себе на думці: зухвала, холодна, напевно, ще одна зарозуміла зірка.

Софі підводиться й повільно йде в наш бік. Її постава пряма, хода впевнена. І водночас я бачу щось інше: втому, яку вона намагається заховати під маскою байдужості.

— Знайомся, це твій викладач англійської, — Сергій робить крок убік. — Артем Вікторович. Відсьогодні ви працюєте разом.

Я ледь відчутно киваю.

Перше враження – ця Софі непроста. І точно не з тих, хто буде вдячним учнем.

Але іншого вибору в нас немає. Тепер ми в одному човні.