Пролог

— Шановна публіка! — голос ведучого привертає увагу. — А зараз на сцену вийде співачка, чию появу в Україні ми чекали цілих три роки. Оплесками зустрічайте неперевершену Софі!

Публіка плескає, я ж рахую до трьох і виходжу з-за куліс.

Світло софітів б’є у вічі, камери вловлюють кожен мій крок, посмішки гостей звернені до мене, а журналісти вже пишуть у своїх нотатках про «велике повернення зірки». Я ж посміхаюся, бо так треба. Бо цього від мене чекають.

Але всередині я не зірка. Всередині я жінка, яка роками тікає від власного минулого. І тепер вона змушена повернутися назад, туди де все починалося. 

Мікрофон холодом віддає, коли я беру його до рук і починається музика. Перші ноти «Народження зірки» – тієї самої пісні, що відкрила переді мною світ. Я мала б відчувати гордість, тріумф. Та замість цього у мене тільки тремтіння у грудях і гіркий присмак спогадів.

Я співаю, але думаю про Артема.

Про чоловіка, чий голос був єдиним, що міг мене заспокоїти. Чиї руки я пам’ятаю навіть уві сні. Про поцілунок під дощем, у якому було все: кохання, біль, заборона і приреченість.

Він навчив мене боятися і жити одночасно. І він же пішов. Ми обидва знали, інакше не могло бути. Але чому тоді досі так болить? Чому навіть зараз, на піку слави, я відчуваю порожнечу, яку не заповнити жодною нагородою?

Я доходжу до високих нот і заплющую очі. Це стало звичкою, тільки так я можу втримати голос від тремтіння. Але цього разу серце б’ється так сильно, що здається, його чує весь зал.

Що зі мною? Адже я готувалася. Я мала бути готовою. Чому я зараз відчуваю таку тривогу?

Оплески протвережують мене. Я розплющую очі. І світ зупиняється.

Артем.

Сидить у залі, всього за кілька метрів. І дивиться так, ніби час повернувся назад. Три роки мовчання розсипаються у порох. Між нами знову той дощ, та набережна, те зізнання, що палало забороною: «Я тебе кохаю».

Його погляд різкий, спраглий, трохи розгублений. У ньому стільки болю й ніжності, що я відчуваю, як тремтять руки.

Він пам’ятає, я бачу це.  

***

— Зустрічайте неперевершену Софі! — ведучий оголошує зірку, але для мене це звучить як знущання.

Я підводжу голову. Серце б’ється в шаленому ритмі, долоні пітніють, і навіть повітря у залі здається задушливим. Настя щось говорить поруч, але її голос – далекий шум. Усе, що існує зараз – сцена і вона.

Софі. Моя Софі.

Богиня під світлом прожекторів. Зірка, яку обожнює натовп. Жінка, яку я мав би ненавидіти за той біль, що змушений був пережити. Але все, що я можу – кохати її ще сильніше.

Минуло три роки. Три довгі роки, у яких я намагався забути. Я будував стіни, прив’язав себе до чужого життя, змушував дихати поряд із жінкою, яку не кохав. І все це час я знав: варто мені лише побачити Софі знову  і всі мої стіни впадуть.

І ось вона переді мною. Ніби не було відстані, мовчання, образ. Ніби все ще дощ стікає по наших обличчях, а її губи шепочуть, що їй байдуже на заборони.

Наші очі зустрічаються. І я завмираю.

Вона пам’ятає. Її погляд палає так само як тоді. Софі не забула ані миті. Не забула мене.

І я розумію: ми приречені.

Бо від такого кохання не втекти. Його можна відштовхувати, забувати, закривати у темниці совісті, але варто зустрітися поглядами, і воно спалахує знову. Ще сильніше і ще небезпечніше.

Посмішки публіки, овації, спалахи камер, – усе зникає. Є тільки ми. І відчуття, що ці три роки були лише довгим, болісним вдихом перед новим падінням.

Її очі кажуть мені: «Ти мене не забув».

Мої очі відповідають: «Я ніколи тебе не відпускав».

І я розумію: усе тільки починається.

Відкривайте наступний розділ і читайте як все почалося)

Буду неймовірно вдячна, якщо ви підтримаєте книгу бібліотекою та сердечком (подобається) ❤️

Гарного прочитання!)