Глава 12

Олександра

- Деміде, я мушу тобі щось сказати і дуже прошу мене почути, - ось так, в обличчя говорити було чомусь страшенно важко. - Твоє… Увага до мене недоречна. Я у ній не зацікавлена, розумієш? Я у стосунках. Я щаслива у них. І мені не треба…

Я не встигла доказати. Демід ступив до мене, обхопив холодними, як лід, долонями моє обличчя і поцілував у губи. Зім'яв їх своїми, втягнув у рот нижню, прикусив і по моїй шкірі розсипалися мурашки. З хрипким стогоном Демід розсунув мої губи, проникаючи в рот язиком. Я відчула в роті смак м'яти і злегка гіркувату каву і він п'янив, а не відвертав.

Крижані пальці заплуталися в моєму волоссі, притискаючи міцніше. Так що не відірватися і не ковтнути повітря. Але мені це й не було потрібне. Я дихала ним. Ми дихали один одним. Він не цілував. Він ніби підкорював мене, пожирав, привласнював... Не знаю. Цього не описати словами.

Мої коліна ставали м'якими, а голова паморочилася. Я розчинялася у цьому поцілунку, віддаючись без залишку.

Іншому... Іншому чоловікові! Що ж я роблю?

- Відпусти мене, - зумівши відсторонитися, я забила відкритими долонями по кам'яних плечах Деміда.

- Нізащо! - гаркнув, прибираючи руки. Даючи зрозуміти, що мова не про цей момент.

- Ніколи більше до мене не наближайся, зрозуміло? - крикнула я, тильною стороною долоні витираючи губи. - І не говори зі мною!

- Ти можеш брехати собі скільки хочеш, Саша, - посміхнувся Демід, на щастя не намагаючись наблизитися до мене. - Але це не змінить того, що тебе теж до мене тягне.

- Це не так! Я кохаю Степана! І скоро ми одружимося! – випалила я.

- Ні, я цього не дозволю!

- Ти з глузду з'їхав?

- Я хочу, щоб ти була моєю. Щоб обрала мене! І зроблю будь-що для цього.

- Даремно втратиш час! - виплюнула я і кинулася геть.

Захекавшись, забігла до клініки. Під здивованим поглядом Алі, що сиділа на ресепшені, промчала в туалет. Зачинила двері, засунула клямку і притулилася спиною до стіни.

Що ж я наробила? Стояла там і дозволяла Деміду цілувати себе! Що зі мною таке, а? Я кохаю Степана! Я з ним щаслива, я…

Губи трохи саднило. На них все ще жив смак м'яти та кави і здається я все ще відчувала запах ветівера та холодні пальці у своєму волоссі. Холодні, а відчуття, що їх доторки обпалювали. І жар цей під шкіру проникав і розтікався по всьому тілу, збираючись унизу живота.

“Ти можеш брехати собі скільки хочеш, Саша. Але це не змінить те, що тебе теж до мене тягне.”.

Слова Деміда луною пролунали у вухах, змушуючи все всередині затремтіти від обурення. Тягне до нього! Ха! Вирішив, що якщо ти привабливий і безбашений, і самовпевнений, і гарячий, і некерований зухвалець, то кожну дівчину до тебе тягне, ага! Ну, значить на тебе чекає розчарування, Демоне. Тому, що б ти не робив, я нізащо не…

“Я хочу, щоб ти була моєю. Щоб обрала мене!”

Мені дуже не сподобалося те, як від цих слів, від погляду його потемнілих очей кольору віскі, защеміло серце. Защеміло, затремтіло, застукало в ребра. Я не така людина. Я ніколи в житті навіть не йшла з одних стосунків відразу в інші, що вже й говорити про зради.

Нічого мене до нього не тягне! Я просто розгубилася від несподіванки та від незручної розмови та почуття провини ось і все. Якісь божевільні тижні. Все, все шкереберть з першої секунди нашої зустрічі.

Демон… Точно, що Демон. Справжнісінький!

- Саша, у тебе все гаразд? - долинув з-за дверей голос Алі.

– А? Так! Так, все гаразд! Я зараз виходжу, - заторохтіла я.

Відкрила кран з холодною водою, намочила руки і приклала їх до щік, що палали вогнем. Подивилася на себе у дзеркало. Очі сяяли, на щоках рум'янець, губи палали.

Я можу брехати собі скільки завгодно. Але за ці тижні не минуло жодного дня, щоб я не згадувала про нього. Очі кольору віскі, що дивилися на мене ось так, по-особливому, нахабно і роздягаюче раз у раз спливали в пам'яті, а слідом за ними оксамитовий голос, від якого мурашки по шкірі. Почуття провини за ту "підставу" гризло не перестаючи. Хотілося особисто вибачитись але, враховуючи ситуацію, це гірше що я могла зробити, адже Степан би дізнався. Навіть враховуючи той факт, що він заприсягся - на горло собі наступить, але більше не буде ніякої ревнощів, зайвий раз провокувати його що б що? Очистити совість? Хіба це можна зробити так легко?

Да-а, чорт, Демід навіть снився мені одного разу! А саме після того вечора, коли ми застрягли у ліфті. Немовби темрява і побачена мною його вразливість у ній, якось зв'язали нас...

Які дурниці, господи! Можливо я божеволію? Від розуміння, що вперше в житті мене потягло до іншого. І не мигцем, ні…

І що тепер? Триматися від нього подалі? Легко сказати, але ж у нас фактично одна компанія. І він сказав, що...

- Саша? Валерія вже приїхала.

- Іду! - занадто голосно крикнула я.

Вимкнула воду, витерла руки і поспішила перевдягатися. Потім – на прийом. Працюй, Сашенько! Працюй! І не смій думати! Взагалі ні про що, окрім роботи.

Одягнувши форму, зайшла до кабінету.

- Доброго дня, Валеріє! - посміхнулася я власниці смішного мопса Голді.

Вона була моєю ровесницею і дуже красивою. Працювала успішною моделлю в соціальній мережі, рекламуючи одяг тамтешніх брендів, серед якого виявився і Машкін. Саме через неї ми й познайомились. Чи варто говорити, яку користь приніс мені її відгук?

- Та-ак, Голді, давай зважимося, - ласкаво поплескавши старенького по загривку, сказала я. - Набрав ти, зайчику. Валеріє, я розпишу іншу дієту. І потрібно більше активності на день. Самі розумієте, за діабету набір ваги вкрай небажаний.

Вона закивала. Взявши у собаки аналізи і зробивши призначення, я провела Валерію на рецепцію вкотре захоплюючись тим, як вона любить і піклується про свого вихованця. Знаєте, набагато частіше буває, що у багатих жінок собаки та кішки як аксесуари для фото і це мене страшенно дратувало.