Глава 11

Олександра

- У голові не вкладається, що ти так вчинила.

- У моїй теж багато не вкладається, Степане. Наприклад, що ти, виявляється, здатний на мене руку підняти...

Все всередині тремтіло, але я якось примудрилася зробити так, щоб тремтіння це не проникало в голос і він звучав твердо. Увечері того ж дня Степан подзвонив із запитанням, як я могла змінити свідчення і вимагав зараз же приїхати додому. А я відповіла, що не готова щось обговорювати з ним, залишуся ночувати у батьків, а якщо захоче, то зможемо поговорити вранці.

І ось ми сиділи навпроти один одного в глибині зали однієї з кав'ярень тому, що я відмовилася їхати для розмови до нашої квартири. Розуміла, там, на його території буде важче. Але, чесно кажучи, нейтральна теж не надто допомагала. Місце не могло змінити того, що в Степана розбите обличчя і струс мозку і що, якби я не почала спілкуватися з Демідом, а одразу попросила його поїхати, то нічого цього не сталося б. Як і те, що він не мав права мене штовхати.

- Яку руку підняти? Що ти несеш? - скривився він. - Не було такого.

Скривившись, торкнувся опухлої сторони обличчя.

- Степане, ти мене штовхнув. Дуже сильно.

- Ти мене довела! Якого стояла там і посміхалася цьому упирю, м? І квіти від нього прийняла! Це що таке взагалі? — побачивши, що на нас почали поглядати, Степан понизив голос і нижче насунув на очі чорну бейсболку, яка ховала обличчя. - Якби я якійсь бабі квіти носив, тобі як? Ок-норм було?

- Для мене неприпустиме рукоприкладство, зрозуміло? - скипіла я. - У тебе на все одне виправдання – довела. Чим, скажи, будь ласка? Ми просто стояли та розмовляли. А квіти – це просто знак уваги, спосіб зробити приємне, а не одразу натяк на стосунки, раптом ти не знав! І що б там не було, то це не дає тобі право на мене руку піднімати!

- Угу. Зрозуміло! Я винен знову, так? У тому, що цей упир мені мало голову не проломив, а моя наречена ще й заступилася за нього, виставивши мене повним ідіотом! Дякую під статтю не підвела!

- І тобі дякую, що мене не підвів, фактично змусивши збрехати слідчому! - прошипіла я.

Він хитнув головою, стиснув двома пальцями перенісся і замружився.

- Степане, я вважаю... Нам треба зробити паузу або взагалі... Вибач, але я починаю тебе боятися. Зараз штовхнув, потім вдариш… Я не хочу цього…

– Що? - він зблід. - Що ти хочеш сказати?

Його погляд був якимсь шаленим, сповненим злого розпачу та болю і від цього в мене слова застрягали в горлі.

– Ну? Що ти мовчиш? Говори! Хоч раз скажи правду, Саша! Мовляв, сплю з Демідом, а ти мені більше не потрібний!

- Господи, що ти верзеш, - я хитнула головою. - До чого тут Демід? Ти взагалі слухав, що я…

- Я слухав! Вже що, а лити у вуха ти вмієш. Хороша ти наша вічна ображенка, на яку злий і поганий Степан руку підняв!

- Так, все! - я полізла в сумку і, діставши з неї гаманець, а з нього пару купюр, поклала їх біля так і не розпочатої чашки лате. – Я не хочу все це слухати.

Пішла. Він слідом не пішов. Тільки вилаявся крізь зуби і, здається, кулаком по столу стукнув.

Сльози застилали очі і я ледве бачила, куди йду. Серце рвалося на частини. Невже на цьому все? Невже ми розлучимося? Не буде більше наших сніданків разом - кава, омлет із брускетами з рибою та авокадо, на світлій та просторій кухні. Не буде обіймів і поцілунків, Степанових розповідей про бізнес, кожна з яких змушувала мене ще більше пишатися тим, який у мене успішний і талановитий наречений. Як багато він досяг у тридцять один рік. Так, нехай бізнес заснував його батько, але як добре Степан справляється. Розвиває сімейну справу. Не буде посиденьок у закладах із друзями раз на пару-трійку тижнів і вдвох стабільно двічі на тиждень чи частіше. Вечорів біля моря. 

Ночей наших не буде…

Не буде нічого!

І чому? Через ще одну безглузду сварку на рівному місці? Що, якщо я все надто перебільшила? Ну, не розрахував силу трохи на емоціях, з ким не буває? А я… Придумала собі казна-що, накрутила. Все через тата, який майже з дванадцяти років мені історії всілякі зі своєї практики розповідав. Про жертв сімейного насильства.

“Якщо на тебе твій хлопець замахнувся, а тим більше вдарив – йди. Одразу! Інакше…”.

Тато – полковник поліції. У нього профдеформація і таке інше. Манера з мухи слона роздмухувати. А ще він надмірно категоричний, схиблений на контролі і деспотичний. Скільки сліз і скандалів, а після грошей на терапію мені коштувало право бути для нього дорослою і самостійною і щоб мої кордони хоч прибилизно поважали.

А тепер що? Я, виходить, роблю так само, як і він. Категорично! І з мухи слона роздмухую, як і він.

Ось вона моя квартира. Батьків подарунок на двадцять перший день народження. Тут досі повно моїх речей. Здебільшого літніх, адже переїжджала я пізно восени і вони були поки не потрібні. Думала, перевезу потім, згодом, поступово.

Через чотири дні був би рік із нашого знайомства. Так, це сталося саме чотирнадцятого лютого. У мене в машині спустило колесо, а Степко зупинився допомогти. Я вважала це страшенно романтичним. Справжнісіньким знаком згори вважала. Адже є повір'я - знайомство у День закоханих обов'язково приведе до щастя.

А я... Я, виходить, своїми руками все зіпсувала.

Згорнувшись клубком на дивані в залі я плакала і плакала поки в якийсь момент не заснула, знесилена від сліз. Розбудила мене трель домофонного дзвінка. Незграбно підвівшись з дивана, я поплелася відчиняти двері. Натиснула кнопку і тільки потім подумала, що навіть не запитала, хто йде. Тато б за таке вбив і мав би рацію, але мені зараз все одно.

Квартира поринула у темряву. На годиннику вже пів на шосту вечора, виходить, я провалялася весь день. Працьовитій мені це було дико. Раніше. Тепер теж байдуже.

- Саша, це я, відчини, будь ласка, двері!

Степан!

Пальцями, що вмить почали тремтіти, я відчинила двері. Він стояв там, у передбаннику. Блідий і з розбитим обличчям без бейсболки. З червоними очима. І з букетом квітів у руках.