Глава 10

На годиннику була четверта тридцять ранку. Я лежала під ковдрою і, обійнявши подушку, марно намагалася заснути. Знову і знову, котру вже годину поспіль. Попередньо випивши заспокійливе. Дві таблетки замість однієї. А користі все одно нуль. Тому що я збрехала. Тому що через мене Деміду тепер “пришиють” напад. А вже те, що він “переслідував” доньку полковника Зоріна…

Степан з розбитим обличчям сидів і дивився на мене. Тиснув поглядом, тиснув навідними питаннями, “допомагаючи” давати свідчення. І почуття провини перед ним теж тиснуло. І я давала свідчення. Що Демід мене переслідував, що Степан цього ранку вимагав від мене відчепитись і він на нього напав...

У мене тато полковник поліції. Принциповий та чесний. І твердий. І гроза всіх злочинців. І легенда усієї столиці. Він мене навчив жити за законом. Але він водночас вважав ницістю "вирішувати" чоловічі справи втручаючи поліцію.

А що наробила я? Я дала неправдиві свідчення. Через себе, не через когось. Тому що слабачка і боягузка. Податлива, як зелена сопля, а не доросла жінка. Ще й проти кого… Проти чоловіка, який уже двічі за мене заступився. Проти чоловіка, з яким…

Зараз, віч-на-віч із собою все в голові склалося в чітку картинку. Я маю право спілкуватися з людьми. І в букеті квітів немає нічого поганого. Степан знову все не так зрозумів. Знову піддався цим бісовим ревнощам. І він штовхнув мене! Сильно штовхнув! І лише потім Демід його вдарив.

А я... А що я наробила?!

Ледве розуміючи, що роблю, я схопила з тумбочки телефон. Набрала тата. Лише почувши перші гудки, згадала, що на дворі ніч. Поспішно поклала слухавку. Ось, дурепа!

За кілька секунд увімкнувся телефон.

- Алло? Тату, пробач, що я тебе розбудила, - заторохтіла я.

- А я розраховував на "пробач, що я тобі не розповіла, що в мене проблеми"! - бадьорим і докірливим голосом озвалася трубка.

Ах, ну авжеж. Вже п'ята ранку. Те, що для мене ніч, для полковника поліції, нехай і у відставці, вже ранок.

- Ти про все знаєш?

- Звісно ж знаю. Тільки чомусь від чужих людей, а не від власної дочки. Якби ти сама не подзвонила, то це зробив би я.

- Тату… Я таке наробила… Можна мені до вас приїхати, будь ласка?

- Що означає "можна"? Це твій дім, і ти сюди можеш приїхати будь-коли.

Схопившись з ліжка, я напнула на себе чорний спортивний костюм, зібрала волосся в хвіст, взулась, накинула куртку і викликала таксі. Машина так і залишилася на парковці біля клініки.

Через двадцять хвилин я вже була на порозі батьківської квартири і від самого цього факту вперше за цю моторошну добу відчула себе краще.

  - Доню, - стривожена мама обняла мене відразу як я переступила поріг. - З тобою все добре?

- Так, мамо, - зі мною добре, а ось ...

- Роздягайся давай. Я омлетика посмажила…

За її спиною я побачила тата. Схрестивши руки на грудях, він притулився плечем до стіни і дивився на мене до болю знайомим поглядом. Так, як у юності, коли ловив на якихось дрібних витівках на кшталт прогулянного уроку чи стертої двійки в щоденнику. Тоді я цього погляду боялася. І взагалі боялася батька. Тепер же у нас утворилися зовсім інші відносини, в яких він перестав бути деспотичним утискувачем і перетворився просто на батька. Люблячого та надійного, до якого можеш прийти посеред ночі по підтримку.

- Почекай з їжею, Ань. Ходімо, Саша, зі мною, поговоримо. Наодинці.

Взувшись і повісивши куртку на вішалку, я пішла слідом за татом. Посторонившись, він впустив мене в залу і замкнув двері. Посадив на диван, а сам став навпроти.

- Ну розповідай.

- Тату, Демід мене не переслідував. Він просто по-дружньому приїхав поговорити. Степан приревнував, та… Спровокував його.

- Аха, - насупився тато. - А мені Серьога іншу версію викладав.

- Справа в тому, що… Це Степан подав усе так, а я… Ну…, - я зробила глибокий вдих, - Тату, не знаю, що на мене найшло. Я відчула себе винною у тому, що трапилося. Степан дуже ревнивий. Йому не подобається, якщо я спілкуюся з іншими чоловіками. Якби я…

- Він що погрожує тобі? - із загрозою в голосі спитав тато. - Батько карний злочинець і синок туди ж!

– Хто?

- Власов цей! Погрожує? - батько навис наді мною. - Правду мені кажи! Не смій його боятися, зрозуміло? Одне моє слово і на зону до тата піде…

- Тату, я не знаю, який у Деміда батько, але щодо нього самого все так, як я тобі сказала. Я думаю… Степан захотів Демиду помститися за бійку. І за спілкування зі мною. Але все це не має значення. Я сама винна, що збрехала.

До кінця фрази мій голос зірвався. Сором палив зсередини гартованим залізом. Все, все через мене!

Батько мовчав. Дивився вбік, не на мене, як завжди робив, коли я була на його думку в чомусь винна. А зараз я й справді була винна. Перед Степаном. Перед Демідом. Перед ним самим. Донька поліцейського і бреше!

- Сашо, ти розумієш, що це нездорово виглядає? - м'яко запитав він, сідаючи поряд.

- Це жахливо, - схлипнула я. - Тату, я винна. Що належить за лжесвідчення? Я готова…

- Я не про це, Саша. Я про те, що твій наречений порушує закон, ще й тебе використовує для цього. Не можете поділити дівчину, то вирішуйте це між собою, по-чоловічому.

- Ти маєш рацію, тату. Я обов'язково поговорю зі Степаном. Але Демід…

Тато почухав у потилиці.

- Я зараз Серьозі наберу та поясню ситуацію. То як кажеш твій Степан його спровокував?

- Нагрубіянив мені, - випалила я.

- Коротше, Саша. Тебе із рівняння, пов'язаного із цим Власовим викреслюємо. А щодо Степана... Чи не час мені йому нагадати про те, як слід поводитися нареченому моєї дочки?

- Тату… Степан чудово до мене ставиться. Дуже мене любить. Просто він ревнивий. І ось, зірвався, нагрубив. Але за фактом нічого критичного не зробив, - заторохтіла я, подумки благаючи, щоб не було помітно що брешу, - Я сама розберуся, гаразд?

- Сподіваюся на це, Саша. В іншому випадку, не ображайся. І… Від Власова тримайся подалі. У нього батько карний злочинець. Рекет, здирство… Яблучко від яблуньки. Та й… У тебе наречений.