Глава 9

Демід

У своїх проблемах батьків звинувачують лише слабаки. Я себе слабаком ніколи не вважав. Майже. Окрім моментів, коли грудну клітину сковувало лещатами, повітря ставало густим, щільним і гарячим - не вдихнути, і починало трусити так, що м'язи зводило від напруги і зуб на зуб не потрапляв. Окрім моментів, коли я опинявся в темряві і наяву відчував, що ось-ось і вона мене поглине. Маячня ж? Ну, так, я й сам це розумів. При світлі. А ще розумів, звідки в мене це марення, коли воно виникло.

В дитинстві. В якому батя виховував мене кулаками і закриваючи у довбаному темному та крижаному підвалі нашого будинку. Чорт, як там було холодно. І темно. Здавалося, що темрява була жива, відчутна і стискала мене своїми крижаними щупальцями, намагаючись поглинути. Знову і знову намагаючись.

У неї не виходило.

Так само, як і в мене не виходило подолати цю довбану паніку. Що б не робив – не виходило. Я не можу залишатися у темряві. Не сплю без світла. Ольга, коли скандалили, любила говорити, що за мною плаче психлікарня. Я не міг би сказати, чи дійсно вона не має рації. Стас, з чистої випадковості дізнавшись, став пропонувати психотерапію. Щоб ще хтось дізнався, що успішний, крутий і небезпечний я стаю безпорадним, варто згаснути світлу? Ідіть, знаєте, куди…

Якби мій батько не був відморозком, не був відбитим деспотом і бандюком, то мене б не чмурили в школі, я не ріс би покидьком, вигризаючи собі місце під сонцем кулаками. Я б не виріс неадекватом, який, як дитя мале, боїться темряви. І у якого біда із самоконтролем. Втім, з останнім тепер уже легше. Хоч із чимось впораюся.

Якби не батько, я був би нормальним. І нормально жив би.

Але після минулої п'ятниці… Реально, краще б пішов до мозкоправа. Там лікарська таємниця, там відбашляти можна за мовчання і налякати додатково і, зрештою, а раптом би допомогло? Для чогось же могкоправам башляють бабки не тільки тьолки, що нудьгують, а й цілком собі адекватні і успішні мужики.

Може б тоді не сталося так, що вона побачила мене таким. Слабким. Безпорадним. Жалюгідним.

Не злякалася. Не стала реготати. Навіть… Вперше за багато років, мене стала витягувати не лампочка, що включилася, а інша людина. Вона. Саша. Її голос, тепло, дихання. Якась її емоція, якій я не міг підібрати назву. Знав лише, що це не жалість. Точніше, хотів вірити, що все ж таки не вона.

Але, хоч би як там було, Саша могла розповісти. Своїй білобрисій подружці, або мудаку-женішку. Навіть без злого наміру, його я в її вчинках не міг і не хотів шукати. Просто поділитися, як це роблять люди.

Будь-яку твою слабкість використовують проти тебе. Тому ніколи її не показуй. Цьому мене батько вчив. Це єдине правильне, що я взяв від нього.

Я нічого не міг вдіяти. Залишалося лише чекати. День. Другий. Третій. Тиждень.

Зустріч із Льохою у справах. Нічого. Жодних змін у спілкуванні. Або добре шифрується, або Маша вміє секрети зберігати, або вона й справді нікому не сказала.

Перевірити?

З'являтись перед нею соромно. І страшно прочитати в карих вирах жалість і зневагу. Але тягне, як магнітом. Жодного дня не минає, щоб не згадував про неї. Можна ж просто заїхати, дякую сказати, що не стала балакати. Заодно перевірю чи це так. Побачу, якщо збреше.

Найгірше вона вже бачила.

Коли вона там працює? Ось, зранку й поїду. Заодно її додому завезу, нема чого після нічної на тачці їхати. Небезпечно. Як тільки Мартишкін її про це не думає?

Мудак.

Увечері дві години гортав сайт квіткового бутіка. Все не те. Занадто пластмасове. Що, як тюльпани? Червоні… Весна скоро. Нехай вони їй нагадують про це. Купив. Привіз. І ні, вона справді не стала розповідати. Не бреше. Це видно. З чого раптом цікаво? Пожаліла мене?

А-а-а!

Боковим зором зачепився за знайому тачку у Саші за спиною. Мартишкін вирішив попіклуватися і приперся її додому відвезти? Вчасно, капець просто… Але за секунду я забув абсолютно про все.

У її очах страх. Ні, навіть паніка. Вона його боїться. Він, цей мудак, її лякає. У скронях застукала кров, вона ж застелила очі.

Криво припаркувавшись, Мартишкін вилетів із тачки.

- Степане…

- Нічого мені пояснити не хочеш? - гаркнув він, насуваючись на дівчинку.

- А-ну не бикуй! - відсунувши її собі за спину, сказав я. - Заспокоївся!

- Ти мені ще вказувати будеш? - бігаючи очима.

- Знадобиться і буду!

- Степане… Деміде… Не треба, будь ласка! Степа, поїхали додому! Будь ласка…

Вона мабуть спробувала його за руку взяти чи ще щось – я не бачив. А він відштовхнув її так, що Саша ледь втримала рівновагу.

А він, коли я йому врізав, не зміг. Рухнув кулем на асфальт, а я врізав знову…

– Деміде! Не треба! Не смій!

Крізь звірину насолоду від того, як мудак скиглить біля моїх ніг прорвався її зляканий голос.

- Саша…

Тепер вона на мене зі страхом дивилася. Зі страхом і зневагою, написаною на блідому обличчі.

- Степане! Степанчику, - стала біля нього навколішки просто в багнюку. - Деміде, йди звідси, прошу!

Йди! Мені - йди, а йому?

- Йди!

Я не дивився далі. Реально зрозумів, що можу не стриматись і справ наробити. Зламаю його, вона тоді точно ніколи не...

Сів у тачку, поїхав. Бачив у дзеркало заднього виду, як вона його обіймає, сидячи у багнюці.

Олександра

Адміністратор у клініці мені заспокійливе вже годину тому дала, а трясти все одно не переставало. Стиснувшись у грудку на м'якому дивані, я сиділа і гріла крижані тремтячі пальці об чашку з чаєм. Чекала. Чекала вже, здається, цілу вічність. Що там зі Степаном? Невже щось серйозне, інакше чому вони так довго?

Струс чи ще щось?

Господи!

Це я у всьому винна. Я! Чого тільки розмовляла з Демідом! І ці квіти прийняла… Треба було сказати, щоб їхав геть і все. І щоб тримався від мене подалі.

Боковим зором я вловила знайомий жіночий силует. Повернула голову… Ні, я не помилилась. Коридором стрімко наближалася Валентина Андріївна, мама Степана, а разом з нею їхній сімейний адвокат і тато Льоші Віктор Петрович. На тонкому, майже позбавленому міміки через пластику і ботокс, обличчі жінки було важко прочитати емоції, а от зелені очі просто палали... Ненавистю та зневагою. Занепокоєння та переживання в них не було а ні крапельки. Вона мала шикарну для свого віку фігуру, носила сукні-футляри, взуття на підборах і чорне каре до плечей. Риси її обличчя були надто різкими, а погляд завжди холодним і колким, як і тон з яким вона говорила.