Глава 5

- Тобі не здається, що це вже надто? - повільно промовила Маша, відпиваючи латте. - Наговорив гидоти, потім у ноги впав і все ок?

У четвер вдень ми з нею сиділи в кав'ярні, що знаходилася неподалік моєї клініки, в якій готували найсмачніший латте і абсолютно нереальні десерти.

- Ма-а-аш... Ну, ось такий він у мене. Кохання в нього таке, - я вже починала шкодувати, що розповіла подрузі про те, що сталося. Ще й постфактум. Помирилися ж, ось навіщо було сміття з хати... Але якось саме по собі слово за слово і ось...

- Коли кохають, Сашо, не роблять боляче і не принижують. А Степан саме це й зробив. А потім квіточки-цукерки-ресторанчики-брязкальця. Це типовий аб'юз.

- Розкажи краще, як у вас із Льошою справи? - багатозначно глянувши на подругу, мовляв все, розмову закінчено, сказала я.

- У нас з Льошею все нормально. Він мені скандалів із ревнощів не влаштовує і роботу мою не обсирає.

- Машо, я вже починаю шкодувати, що розповіла.

- А я починаю шкодувати бачачи, як ти змінюєшся, Саша. Ми з тобою раніше по парі разів на тиждень бачилися, тепер – раз на два-три. І щойно на годиннику дев'ята вечора, ти зриваєшся і тікаєш ніби ми повернулися у шкільні роки.

- У мене тепер є обов'язки, Маш. Я майже дружина. Потрібно готувати, прибирати. Дивно, що ти не розумієш.

- Угу. Прибирає у вас хатня робітниця, що приходить кожен день. Готуєш ти тільки сніданки та вечері і то останні не завжди, адже Степан часто вечеряє з партнерами або ви кудись їдете.

- Маш…

- А заміж вийдеш – вдома закриє?

Я зробила глибокий вдихі наказала собі не злитися на подругу. Зрештою, вона просто хвилюється за мене. Переживає, досі чомусь вважаючи недосвідченою домашньою дівчинкою – донькою суворого батька-полковника, яка не розуміється на людях.

- Маша, ніхто мене ніде не закриє. Ми докладно та серйозно поговорили та все з'ясували. Степан більше так не поводитиметься. Він он у клініці нашій обладнання оновив за нечувані гроші, уявляєш? Зірвався, ну з ким не буває.

- Угу… З Льошею не буває. І навіть із твоїм колишнім - не бувало.

- Ой, все, Машо. Я розібралася, гаразд? Давай змінимо тему.

Подруга закотила очі. Відкусила великий шматок кексу, запила латте. Погляд відвела, у вікно ображено подивилася.

- Ну Ма-а-аш. Все у нас зі Степаном нормально, чесно. Якби було інакше, то я б не терпіла, ти ж знаєш.

- Дай боже, - вона зітхнула. - Ой, ну слухай про ту бійку. Я й досі відійти не можу.

Я радісно вчепилася за тему, що не стосується нас зі Степаном.

– Мені Демід букет на роботу надіслав. Вибач, мовляв, за вечір, – випалила я.

– І ти мені про це не розповіла!

- Ось, розповідаю.

- Побоялася написати, адже Степан переписки шмонає, так?

- Так, все, - я встала з-за столу. - Думаю, краще буде потім поговорити, коли ти заспокоїшся.

Поклавши купюру на столик, я підвелася і, нахилившись над столом, цмокнула подругу в щоку.

- Саш…

- Не треба. Посваримося. Я люблю тебе, але ти іноді перегинаєш із опікою, розумієш? Я тільки нещодавно з татом кордони встановила, а тепер замість нього ти?

Замість відповіді подруга лише розчаровано похитала головою.

- Пізніше поговоримо, гаразд? Все до зустрічі!

Подумки лаючи себе за те що розповіла їй про сварку, я рушила до виходу з кав'ярні. Що в мене за язик без кісток, а? Наче Машу перший день знаю, а не двадцять років, слово честі. Ну нічого. Згодом вона заспокоїться. Побачить, що у нас зі Степаном усе гаразд і заспокоїться. А в нас усе гаразд.

Чомусь саме в цей момент мені згадалося обличчя Деміда. От нахаба І він туди ж! Маша подруга, а він мені хто? Ніхто від слова зовсім і крапка.

Демід

Я сидів у своєму кабінеті, що знаходився за стіною від основної зали нічного клубу та працював у смартфоні. А точніше, зависав. А, якщо ще точніше, як довбаний маніяк розглядав фотографії, опубліковані в соціальній мережі цієї дівчинки. Знову розглядав, хоч кожна з них, здається, вже не те що намальована, а вигравіювана десь у мене на підкорці щоб вже напевно. У комплект до них вже реальні живі картинки. "Лайф фото". Ось вона усміхається. Ось хмуриться. Ось злиться. А ось боїться і притискається до мене у пошуках захисту. Від спогадів про тепло її тендітного тіла, кожен вигин якого я встиг відчути в ті пару хвилин, що обіймав, від запаху вишні, яким була просякнута кожна клітина її шовковистої шкіри, знайомо закипіла кров. А перед очима вже інші картинки. І пози. І ситуації.

А-а-а-а!

Коли таке було щоб дівчисько не йшло з голови? Легко згадати. Рівно вісім років тому. Чим усе скінчилося? Підставою на суму з шістьма нулями від коханої дружини, від якої кілька років потім очухувався знову повернувшись до тієї точки, з якої починав. І ледве не потрапив в те саме ж болото, що й батько. Начебто щеплення на все життя від залипання на бабах має бути, нє? Чи воно як від грипу тимчасової дії?

Що ж, залишається чекати, поки відпустить. Скільки там грип лікується? Два тижні приблизно. Ну, ось десять днів уже минуло. Тільки щось не відпускає ніфіга.

- Можна? - Стас сунув голову у двері.

- Заходь, - заблокувавши телефон, відкинувся в кріслі.

- Отже, звітую: договір затвердили, знижка буде не десять, а п'ятнадцять відсотків.

- Ну ти даєш... Молодця!

- А то! - друг поклав переді мною на стіл папку з договором. – Підписуй, зараз кур'єр приїде.

Поставивши підпис на документі і шльопнувши печатку на кілька секунд залип на реквізитах. Мій клуб. Власна справа. Легальний прибутковий бізнес. У тридцять два роки. Чи міг син зека, якому всі та кожен навісили ярлика кримінального майбутнього, мріяти про таке?

- Гей, Демоне... Ти що заснув там?

- Тримай, - віддав папку.

Стас вийшов.

Правду кажуть, якщо не щастить в одному, то пощастить в іншому. Мені ось, наприклад, капець, як не пощастило з батьками, зате пощастило з другом. Стас мені як брат. Ми з першого курсу універу дружимо. Вже п'ятнадцять років вважай. Він один знав усю мою малопривабливу сімейну історію і, незважаючи на це, лишився другом. Хоч у самого нормальна родина. Без батьків-бандюків та матерів-зозуль.