Глава 3

- Який шикарний букет, - сказала Аля, коли я заносила його до кабінету. - Степан такий милий і уважний.

Замість відповіді я лише натягнуто посміхнулася. Не розповідати ж їй правду? А брехати не хотілося, та й не вмію я цього особливо. Голос може підвести, вираз обличчя. Тому записку на дрібні клаптики та у відро для сміття, а букет у кабінет на підвіконня. Вікно в нас одне. Якщо раптом Степан приїде і зайде всередину, то йому на думку не спаде, що букет мені. Нас тут троє працює і всі жінки, тож... А розповідати нареченому про букет я, зрозуміло, не збиралася. Навіщо? Викликати нову хвилю ревнощів і закидів якихось безпідставних? Ні, дякую. До того ж, квіти – це в даному випадку насамперед вибачення, а потім уже знак уваги. Вибачення, які приніс чужий чоловік за, в принципі, дрібне непорозуміння, яке потім затьмарило те, що він захистив мене від домагань, і які досі не думав приносити наречений за ранковий скандал та свою мерзенну поведінку.

Залишок дня та ніч пройшли спокійно. Я навіть аж цілих п'ять годин проспала, а тому вранці почувала себе свіжою та відпочилою. Від Степана жодного слова. І через це всередині з новою силою спалахнула образа. Стільки часу минуло, майже доба. І він що досі не зрозумів, що був неправий?

Вийшовши з кабінету, уперлася поглядом у чоловічу спину. Широку, потужну, упаковану у брендовий пуховик кольору асфальту. За секунду нюх уловив знайомий парфум. Ветивер...

- А ось вона, - сказала Ліза, що сиділа на ресепшені, і кивнула на застиглу, як вкопана, мене.

Власник широкої спини повернувся до мене. І ні, хоч скільки разів за ці секунди я встигла подумки благати, щоб це виявився збіг, дива не сталося. Наді мною возвишався Демід. Дивився зверху вниз  очами кольору віскі, точніше торкався ними, обпалював кожну клітинку шкіри мого миттю почервонілого обличчя.

- Привіт, Саша.

- Привіт, - як можна нейтральніше відгукнулася я. - А де твоя тварина?

- Тварина? – здивувався Демід. - А-а-а, ні, я не на прийом. Я заїхав, щоб разом поснідати.

Так просто. Він заїхав, щоб разом поснідати.

- А… Гаразд, - промимрила я. - Ліза, до завтра.

- Бувай.

Чоловік галантно відчинив двері, пропускаючи мене вперед. На вулиці був гарний морозний ранок. Сонце, сніг. Погуляти б.

- Ти після нічної, краще за кермо не сідати, реакція не та, - промовив Демід. - Тож поїдемо на моїй. А твою потім відженуть, куди скажеш.

- Деміде, дякую за запрошення. І за квіти дякую, вони дуже красиві і мені було приємно їх отримати. І вибачення твої я приймаю, - заторохтіла я. - А ось запрошення прийняти не можу, це…

– Це частина вибачень, Саша. Я не за ту тебе прийняв, нагрубив. Та ще й цей інцидент у клубі – теж мій косяк, як власника. Ось, хочу загладити провину.

- Та все в порядку.

- Будь ласка, - він упіймав мій погляд. Утримав, наче магнітом. Так що очей не відвести. А його не тиснуть, та й не просять. Просто так дивляться, що ти не хочеш, щоби це закінчувалося. Хочеш розтягнути момент. Ще трошки ...

  - Просто дружній сніданок, Саша. Кава. Круасан. Омлет. Що ти любиш?

Просто дружній сніданок. А я голодна, як вовк.

- Я все люблю.

- Так? А якщо дивитися на фігуру, не схоже, - посміхаючись краєчком губ, сказав чоловік і вказав на паркування. - Поїхали.

Там біля моєї маленької машинки чекав гігантський чорний "Хаммер". Немов тиснув на неї самим фактом своєї присутності.

Що за маячня лізе мені в голову?

Усередині "Хаммера" все з чорної шкіри. Панель приладів відполірована до блиску. Ідеальний порядок - жодних порожніх пляшок з-під води у дверях або стаканчиків для кави в підстаканниках. Це мені дуже імпонувало. У самої в машині все так само - ідеально чисто.

Демід вирулив з паркування і ми поїхали жвавою вулицею. Якимось дивом чоловік примудрився об'їхати всі ранкові затори, а тому до ресторану, вибраного для сніданку, ми доїхали за рекордні двадцять хвилин, хоч той знаходився не близько до клініки.

Заклад був дуже світлим та стильним. Вікна в підлогу, інтер'єр у пастельних тонах. І вид на засніжений лісопарк. Адміністратор провела нас до столика. Біля нього Демід допоміг мені зняти куртку і обережно повісив її на вішалку, потім відсунув стілець, допомагаючи сісти. І тільки після цього роздягся сам. Все це робилося невимушено та легко. Було видно, що галантність є частиною особистості цього чоловіка, а не якась рідкісна показуха з нагоди.

Піднявши очі від меню, яке поклав перед нами офіціант, я крадькома подивилася на Деміда. Сьогодні він у чорному светрі з горлом і чорних джинсах. Такий розслаблений образ дуже йому личив. Підкреслював рельєфи м'язів прокачаних плечей та грудей, різкі лінії рис обличчя.

- На мені що шерсть? - глузливий голос відірвав мене від споглядання і знову увігнав у фарбу.

– А? Ні…, - я квапливо відвела погляд. - А в тебе що є домашня тварина?

- Кіт. Сніжок, – Демід розгорнув до мене екран смартфона.

Там фото. Величезний білий метис смішно сплячий черевцем догори на шкіряному дивані кремового кольору.

- У-і який прикольний. Скільки йому?

- Трохи більше двох років. Я точно не знаю. Він у притулок з вулиці потрапив…

- До притулку? - останнє що я б могла подумати про такого, як Демід, що він триматиме домашню тварину, а тим більше візьме її з притулку. Якось не в'язався весь його образ.

- Ну так. Я його звідти забрав. Допомагаю їм, якось приїхав подивитися що та як, а він у кутку клітки тиснеться. Один-єдиний такий - білий, прикинь? Серед усіх… Ну гаразд. Ти обрала, що будеш?

- Латте. І ось ці млинці із джемом.

- Добре, - він покликав офіціанта.

- Деміде, якщо раптом буде потрібна якась допомога... Ну, зі Сніжком. Ти звертайся. Я хороший лікар. Чесно.

- Та я в курсі що хороший. Льоша ж сказав, та й я сам довідки навів.

- Серйозно?

- Про тебе повно відгуків у мережі, Саша. Начебто ти не знаєш про це. Ти молодець. Мене дуже захоплюють люди з такою самовіддачею у роботі.