Глава 2

- Степане, ось той хлопець, - тремтячою рукою я вказала на п'яного виродка, якого витягала з зали охорона клубу, - причепився до мене, коли ми з дівчатками танцювали. А Демід захистив...

- Ти якого руки розпускаєш, м? — ніби не чуючи моїх плутаних пояснень, загарчав Степан на Деміда. - Це моя наречена, виродку!

- Ти кого виродком назвав? – рушив на нього Демід. - Ходімо вийдемо…

Якби я була на місці Степана, то краще провалилася б крізь землю, ніж погодилася кудись “вийти” з Демідом. Величезний, з темніючими у світлі клубних вогнів татуюваннями на могутніх передпліччях і шаленим поглядом схожих на темні провали очей на блідому, як крейда, обличчі він виглядав до смерті страшним.

- Та-ак, хлопці, - безстрашний Льоша втиснувся між ними, виставивши вперед відкриті долоні. - Це непорозуміння, зрозуміло? Степане, ніхто руки ніякі не розпускав. Дем справді захистив Сашу – і все. Це всі бачили!

Хлопці, що оточили нас, кожну секунду готові втрутитися, закивали.

- Він мій добрий знайомий, це його клуб, до речі. Давайте, заспокоюйтесь обоє…

- Я спокійний, - рикнув Дем, якось примудряючись не підвищуючи голосу перекривати музику. - А твій друг хай за язиком стежить, а то вхопить...

- Степане, - Льоша багатозначно подивився на нього.

- Гаразд... Я не так зрозумів, - видихнув Степан, відвівши погляд. - Вибач.

Коли простягав Деміду руку, та тремтіла. Майнула думка, як це жалюгідно виглядає, і я докорила собі за неї. Не поперлася б танцювати, нічого такого взагалі не було б.

- Я пішов, - проігнорувавши цей жест, сказав Льоші Демід. - Треба з сек'юріті вирішити.

І, змірявши Степана, що так і стояв із протягнутою рукою, зневажливим поглядом, криво посміхнувся і рушив через танцпол до протилежної сторони зали. Інші гості злякано розступалися перед ним, звільняючи дорогу. Я їх розуміла. Нехай ти ні до чого, а страшно під гарячу руку такому потрапити. Від нього прямо тягне якоюсь первісною агресією і силою, потужною як ураган.

- Все, йдіть за стіл, - сказав Льоша.

- Ні, я тут не залишусь, - озвався Степан. - Вибач.

- Так, поїхали додому, - тремтячим голосом промовила я.

Незручно попрощавшись з усіма я на тремтячих ногах рушила слідом за Степаном до виходу із зали. Забравши з гардеробу шубу не одразу навіть змогла потрапити рукою в пройму рукава, а Степан з цим не допоміг, як робив завжди, коли був злий – забував про галантність.

Сніг на вулиці перестав, але стало дуже холодно. Я зіщулилася відчуваючи, як тремтіння у всьому тілі посилюється.

- Я не зрозумів, Олександро! - Степан, що йшов попереду, так різко розвернувся до мене, що я, загальмувавши, ледве в нього не врізалася. - Ти з якого задом перед усіма крутити почала, м?

– Я просто пішла танцювати. З Машею та Кірою, – внутрішньо стискаючись, прошепотіла я.

Від чоловічої агресії, спрямованої на мене, мені завжди хочеться плакати. Ось і зараз сльози наповнили очі і перекошене гнівом обличчя Степана розпливлося перед ними.

- Я дозволяв самій танцювати, м? Коли, нагадай? - гаркнув він, боляче хапаючи мене за передпліччя і смикаючи до себе.

- Вибач…

- Вибач… Через тебе весь вечір зіпсований! Подивися, до чого ти мене довела! Ледь у бійку не поліз із відморозком цим!

- Він не відморозок, - вирвалось у мене.

- Та-а-ак? Може, я ще чогось не знаю? - бризкаючи слиною, гаркнув Степан, схиляючись до мого обличчя. - Може, це ти для нього задом виляла?

- Демід – друг Льоші. Твого друга, Степане, - видавила я. - На твою думку, він водиться з відморозками, так? Тоді навіщо ти з таким товаришуєш? Я пропонувала взагалі сюди не їхати, а ти сам сказав, щоби їхала без тебе і я це зробила…

Наприкінці фрази я не витримала і розплакалася. Було дуже прикро та боляче. Степан дуже хороший. Добрий, дбайливий. Але злість від ревнощів робить його немов іншою людиною. Страшним та жорстоким.

- Щоби такого більше не було, зрозуміло?

Я засмикала головою на знак згоди.

- Все, годі ревти, - відпустивши передпліччя, він притис мене до себе. - Все.

Чоловічі руки відчувалися як лещата на тілі. Ці обійми а ні краплинки не були схожі на... Подумки шикнувши на себе, я заплющила очі.

- Їдьмо додому.

Обійнявши важкою рукою за шию, Степан відвів мене до машини. Завів мотор, увімкнув пічку і став тримати над нею руки човником, зігріваючи.

На його вилицях все ще грали червоні плями і ходили ходуном жовна, очі дико виблискували з-під злегка зведених брів. І їхав він потім перевищуючи, незважаючи на погоду. Різко перебудовувався і входив у повороти іноді послизуючись, від чого моє серце йшло в п'яти від страху. Але я мовчала. Не можна його в такому стані чіпати, треба дати заспокоїтись. І потім усе буде гаразд. Усі мають свої недоліки. У Степана, наприклад, ревнощі. Але таким, як сьогодні, він майже ніколи не буває, а тому потрібно просто наступного разу головою думати, що роблю.

І взагалі, все через цього Деміда! І навіщо тільки впав на мою голову? Адже, якби не він, не цей погляд, я б і танцювати не поперлася. Сиділи б спілкувалися. А потім приїхав би Степан і все було чудово. А так…

На щастя, доїхати вийшло без пригод. Ніч, дороги майже порожні. Опинившись у квартирі, Степан, буквально впечатавши мене у стіну, став агресивно цілувати. Кусав губи до крові, а спускаючись по шиї, залишав мітки на шкірі. Відкинув на підлогу шубу, поліз холодними долонями під сукню... Близькості мені не хотілося, але я розуміла, що мушу потерпіти і дозволити йому, а тому не сказала жодного слова.

А потім Степан одразу пішов спати, а я довго відмокала у гарячій ванні з піною, яка поступово проганяла з мого тіла тремтіння. Краще б залишилася вдома, слово честі. Тоді б цього всього не було.

*******

- Саша, я хочу з тобою про дещо поговорити.

- Степане, давай тільки швидко, а то я вже спізнююся на чергування, - квапливо заштовхуючи в себе ще не надто комфортний за температурою омлет, попросила я.