7-в

Вкрай здивований, навіть спантеличений Кіндрат спочатку категорично відмовився ставати співвласником центру. Навіть його власний батько ніколи не робив Кіндратові настільки дорогих подарунків. А тут зовсім чужа людина! Друг, але не рідня. Проте Сергієві вдалося переконати Кіндрата, що без його допомоги, його молодої та сильної енергії він би ніколи не впорався. Сказав, що центі завдячує Кіндратові своїм ростом.

Тож Кіндрат, хоча й зі скрипом, але погодився. А опісля почав працювати ще інтенсивніше, бо «більше» вже було нікуди, адже час не гумовий.

А вже у тридцять п’ять Кіндрат сам запропонував Сергієві продати йому ще п’ятнадцять відсотків акцій медичного центру. Саме у той час Сергій заговорив про можливість відкрити філіал дитячого травматологічного центру за кордоном, але для цього він планував продати частину своїх акцій. Кіндрат думав недовго, бо у той час вже міг собі дозволити їх придбати. А потім він поїхав розбудовувати філіал їхнього центру за кордон.

За ці роки ані у Сергія, ані в Орести Драган особисте життя так і не склалося, а Кіндрат почав забувати, що колись ці двоє мали можливість почати спільне життя. Та цього року, коли Кіндрат повернувся додому на новорічні свята, його матуся несподівано заявила, що запросила до них додому Сергія святкувати Різдво.

Зараз у квартирі було тихо, однак з вітальні лилося неяскраве світло. Що ж, вітальня — не спальня.

Тож Кіндрат роздягнувся та зазирнув до кімнати. Тут була лише його мама. Вона сиділа в кріслі та дивилася, як спалахують та гаснуть вогники на ялинці. Ніби дивилася, але, можливо, вже й дрімала, тільки поки що з розплющеними очима. Принаймні на його появу мама ніяк не відреагувала. В кімнаті вже було прибрано, і на столі стояла лише ваза з мандаринами.

Значить, Сергій вже пішов — на жаль, але добре, що Кіндрат цим двом не завадив.

— Добрий вечір, — привітався він дуже тихо, щоб у разі чого не розбудити.

Матуся одразу стрепенулася та поглянула в його бік.

— Синку, ти вже прийшов? — Вона поправила своє все ще русяве густе волосся, якого сивина торкнулася лише зовсім трохи. — Невже так пізно? Котра година? — Вона поглянула на давній механічний годинник. — Ще навіть дванадцятої ночі немає. Чогось рано той різдвяний бал закінчився, — зауважила вона іронічно.

Саме так його мама ставилася до щорічного балу для міської еліти, але йти туди сина не відмовляла.

Кіндрат всміхнувся та зайшов до вітальні. Зручно влаштувався на дивані.

— Чесно кажучи, навіть не знаю, чи той бал вже закінчився, бо я звідти поїхав.

Його матуся нахилила голову на бік та поцікавилася:

— Не сподобалося?

Кіндрат замислився, перш ніж відповісти:

— Знаєш, мамо, навіть не знаю, що сказати. З одного боку, мені здалося, наче я на якійсь почесній, але абсолютно нецікавій тусовці, де всі одне одного знають, а ти там наче якийсь неформал. Але однієї миті…

Кіндрат замовк, бо не знав, як краще розповісти матусі про Божену.

— Щось сталося? — матуся звела докупи брови. — Ти зараз такий…

— Який?

— Я б сказала, схвильований. Якийсь… урочистий. Не знаю, як сформулювати. — Матуся примружилась і поцікавилася: — Бачив Ростислава?

Батька Кіндрат не бачив вже дуже давно. Той раз в декілька місяців телефонував синові сам, але розмовляли вони вкрай мало. Їхнє спілкування вже давно стало цілком формальним.

— Ні, батька не було. Прийшов Давид з дружною.

— Навіть так. Давид готується зайняти місце Ростислава? Ну-ну, — похитала головою Ореста Драган.

Про молодшого брата Кіндрата вона майже ніколи не згадувала. Принаймні, поки її син сам не заводив про нього мову.

— Не знаю, — хитнув головою Кіндрат. — Мені байдуже. Я на це місце не претендую.

Матуся цю заяву не коментувала. Лише кивнула.

— Тоді що тебе так розхвилювало?

— Жінка, — вимовив Кіндрат і всміхнувся. — Я зустрів там жінку.

— Жінку? — здивовано перепитала матуся.

— Так, — задоволено кивнув головою Кіндрат. — Вона — неймовірна, мамо.

— Боже! — Ореста Драган негайно приклала руку до чола. — Вона з цих… Як би це сказати? — Було дуже помітно, що матуся добирає слова. — З місцевої еліти?

— За це не хвилюйся. Божена — точно не з них.

— Божена? — знову здивувалася матуся. — Яке незвичайне ім’я.

— Повір мені на слово — вона й сама незвичайна. Божена — лікарка.

Очі в Орести Драган зблиснули.

— Тоді я хочу її побачити. Познайом нас.

Кіндрат розсміявся.

— Не так швидко. Спочатку я мушу її знайти.

— Це ж як? Жінка від тебе втекла? Від мого сина?

— Маю надію, що не від мене, — зауважив Кіндрат, хоча не був абсолютно в цьому впевнений. — Перш за все мені треба з нею побалакати. Тож тобі доведеться зачекати.