Глава 5

Кіндрат

Давид розвернувся на каблуках та різкою ходою рушив геть. Кіндрат не пам’ятав, щоб бодай колись бачив його у такому стані.

Кіндрат теж розсердився, але не через безпідставні звинувачення на свою адресу. Він вже давно усвідомив, що зазвичай люди поводяться так зухвало, наче ображені підлітки, через власні комплекси та проблеми. Кіндрат зі своїми образами впорався, а Давид, вочевидь, ні.

Однак зараз Кіндрата дуже зачепило те, що Давид наговорив Божені. Що б між цими двома не сталося, розмовляти таким чином з жінкою — неприпустимо. Раніше Давид виглядав цілком задоволеним своїм життям. Щоправда, бачились вони рідко. Що ж так сильно його роздратувало?

Кіндрат майже не сумнівався, що справа не в ньому, точніше не в його присутності на цьому заході. Давид вже давно, від самого початку різдвяного балу, знав, що тут знаходиться Кіндрат, однак повністю ігнорував його присутність. Аж тут підійшов і навіть слів не добирав. Чула б Давида його матуся… Невже він досі нерівно дихає до колишньої коханої?

— Я щось не зрозуміла, — тим часом закліпала Божена. Їй навіть таке пасувало. — Він справді сказав «братику»? — Кіндрат кивнув. — Тобто, це не фамільярне звертання, а… — Вона мило розвела руками. — Ви насправді родичі? —  Кіндрат знову кивнув. Він не бачив змісту таке приховувати, і зізнався б у цьому Божені сам, але не встиг. — Але ж… Хіба у Давида є брат?

Здається, вона все ще не вірила. Або ж щось заважало їй повірити.

— Як бачиш.

— Давид ніколи мені про тебе не розповідав, — пробурмотіла Божена. Вона виглядала помітно розгубленою.

— Не варто дивуватися. Зазвичай Давид оминає тему наших родинних зв'язків. Дивно, що він зараз так просто зізнався в тому, що ми брати. Мабуть, думав, що ти вже в курсі. Що я вже тобі розповів.

— Ти не розумієш, — Божена похитала головою. — Ми були разом п’ятнадцять років, і Давид жодного разу про тебе не згадав.

— Ви були одружені п’ятнадцять років?

— Бачу, що про наше з ним життя Давид також мовчав.

Біль на милому жіночому обличчі відгукнувся десь всередині Кіндрата схожим болем.

А ще він здивувався. Оксана — безумовно жінка вродлива, але, на думку Кіндрата, їй до Божени як до неба. І справа ту зовсім не у вроді, а в енергетиці. Як можна було залишити таку жінку після п’ятнадцяти років шлюбу? До того ж Давид згадував про дитину…

Якого біса брат її покинув? І чому Божена раптом зашарілася? Їй, звісно ж, пасує рум’янець, але що його викликало?

— Мені шкода. П’ятнадцять років шлюбу — це багато.

— Ми з Давидом жили у цивільному шлюбі, — сором’язливо повідомила Божена та знизала плечима. — Так вийшло.

— Послухай… — Щойно Давид відійшов, Кіндрат негайно прибрав руки від Божени, а зараз не витримав і взяв її за руку. Надто вже вразливою вона виглядала. — Ти не мусиш оправдовуватись. Я просто реально здивований. І якщо ця тема тобі неприємна, пропоную взагалі про неї забути.

Божена коротко поглянула на їхні руки й пробурмотіла:

— Спасибі, що ти мене підтримав.

— Це така дрібниця…

Цього разу Кіндрат всміхнувся, аби хоч якось її підбадьорити. Але Божена вперто похитала головою.

— Ми щойно познайомилися, і ти не мусив це робити, але зробив. Ви з Давидом теж помітно не в найкращих стосунках, але він — твій брат, і все таке… — Божена зітхнула. — Як так вийшло, що ви з Давидом не дружите? У вас різні батьки? — Кіндрат кивнув. — Мабуть, спільний лише тато?

— Чому ти так вирішила?

Йому справді було цікаво.

— Бо колись, щоправда, лише один раз, я бачила Ростислава Зінька. Він здався мені доволі жорсткою людиною. Вибач, якщо тебе зачепило таке формулювання. — Вибачаючись, Божена на мить стиснула його руку, а потім забрала свою долоню та ніяково всміхнулася. — Він все ж таки двій батько. Хоча, Давид ніколи не виглядав на жорсткого, але… теж створив іншу сім’ю.

— Це — правда, Ростислав Зінько — мій батько. І він не просто жорсткий. Іноді батько справді жорстокий.

Божена кинула на нього співчутливий погляд.

— Мені шкода.

— Я не скаржуся, а лише констатую факт. Моя мама та я за тридцять п’ять років звикли жити без нього. І у нас все гаразд, — спокійно пояснив Кіндрат, і це була чиста правда.

— Тоді добре, — Божена нарешті знову всміхнулася, і це дуже його потішило. — Послухай, якщо вже ми тут, то треба бодай трішки розважитися. У іншому випадку мені не буде про що розповісти доньці та подружці. А вони так старалися, щоб я сюди потрапила. Що робитимемо?

— Вечеря буде десь за пів години, тому зараз… — Кіндрат озирнувся, щоб поглянути, в якому стані оркестр. Принаймні, той був на місці. — Як ти ставишся до танців?

— Чудово ставлюся. Але музиканти відклали інструменти. Мабуть, у них перерва.

— Відпочиватимуть під час вечері.

— Що ти збираєшся робити? — стрепенулася Божена.