Глава 1

— Матусю, а татко приїде до мене в неділю?

Божена Горобчик поглянула на п’ятилітню доньку, яка розфарбовувала акриловими фарбами пластикову кулю на ялинку, і зітхнула. Потім упіймала співчутливий погляд своєї подружки та сусідки Еріки Писарчук й пояснила:

 — Олю, татко ще не повернувся з відрядження. Приїде тільки в понеділок.

Донечка звела докупи брови й видала:

— Хай тоді прийде в понеділок. Дитячий садок все одно не працює. Я скучила.

— Спробую додзвонитися, — пообіцяла Божена, хоча й сумнівалась, що вдасться. — Але ж ти знаєш, який твій татко зайнятий. У нього завжди дуже багато роботи.

— Спробуй, — кивнула Оля й звернулась до своєї хрещеної. — Еріка, треба ще одну кулю. В тебе є?

Її хрещена вимагала до себе саме такого звертання — на ім’я й на «ти», тож Божена доньку не виправляла.

— Є, — Еріка дістала з крафтової картонної коробки ще одну прозору кулю. Саме вона принесла сьогодні цей набір для творчості, щоб розважити маленьку похресницю. — Навіщо тобі ще одна? Для мами ми вже розмалювали, для мене — теж, для тебе також готова.

— Для татка, — пояснила Оля. — Нехай повісить на свою ялинку. Тоді згадає про мене на Новий рік і прийде.

Цього Божена вже не витримала й пішла до кухні. Стримувати емоції в таких ситуаціях було вкрай важко, але потрібно. Олі поки що не варто знати, що її рідний батько навряд чи з’явиться у них на свята. Давид Зінько вже рік як має нову сім’ю.

Божена вимкнула газ під каструлею з борщем, зазирнула в духовку, де тушкувалось рагу, і увімкнула електричний чайник.

Тим часом на кухні з’явилась Еріка — тендітна красуня з гострим личком та рудими локонами. Вона закуталась в барвисту, зв’язану гачком шаль, всілась на табурет, схрестила ноги, поклала лікті на стіл й сперлась підборіддям об долоні.

— Я так зрозуміла, що немає ніякого відрядження. Твій знову катається на лижах в горах?

— Катається, — сердито буркнула Божена. — Вся їхня сімейка там. І він більше не мій.

— А до Нового року повернуться, чи там зустрічатимуть?

— Наскільки я зрозуміла з нашої останньої розмови, старші разом з дитиною залишаться в горах. Все одно будівельні фірми в кінці року не працюють. А Давид з Оксаною приїдуть на щорічний міський бал для еліти міста. Щоб вони його пропустили? Бісова еліта ж.

В присутності подруги Божена могла не прикидатись, адже вони почали дружити ще в ті давні часи, як їхні сім’ї оселились по сусідству. Навіть в ту ж саму школу ходили. Щоправда, зараз батьки Еріки мешкали за містом в дачному будиночку, а батьки Божени важко працювали за кордоном. Відтоді як вони залишились у своїх квартирах господинями, Божена та Еріка ще більше зблизились.

— Слухай, не гризи себе, — після паузи зауважила Еріка. — Нам не вперше святкувати у нашій дружній вузькій компанії. Тебе хоча б чергуванням в новорічну ніч не нагородили?

Божена працювала терапевтом в міській лікарні.

— Богу дякувати, ні. Цього разу мене пожаліли. — Чайник вимкнувся, і Божена поцікавилась: — Що питимеш?

— М’ятний час з медом. Є?

Божена завжди тримала під рукою пакетики з різними травами, бо Еріка полюбляла тільки такий чай.

— Є.

Божена поставила перед подругою велике горнятко з зимовим малюнком, бляшану коробку з пакетиками та пузату банку з липовим медом.

— Може Оля чогось хоче? — Еріка поклала в чашку пакетик з м’ятою.

— Не хвилюйся. Оля випила какао перед твоїм приходом. До того ж ти ж знаєш свою похресницю, якщо Оля чогось захоче, вона не соромитиметься — прийде й скаже.

Божена залила окропом пакетик чаю для Еріки, а потім мелену каву, яку наперед насипала у своє горнятко. Поставила чайник на місце й всілась навпроти подруги.

— Чорну питимеш? Гірку? — обережно поцікавилась Еріка. Божена кивнула. — У мене в холодильнику є вершки.

Божена похитала головою.

— У мене теж є, але я хочу чорну.

— Нервуєш?

Еріка так добре її відчуває! Божена зітхнула.

— Це вже вдруге, як ми зустрічатимемо новий рік без Давида. Ніяк не звикну. Кульки ви розмалювали, але ж треба ще ялинку придбати. Раніше саме Давид її купував.

— Я намагалась не цікавитись, — Еріка сьорбнула гарячого чаю й скривилась. — Невже досі його кохаєш?

— Ні, — похитала головою Божена, але потім зітхнула. — Так. Принаймні, іноді мені так здається. Ніяк не можу повірити, що він ось так просто залишив позаду усі ті роки, що ми прожили разом.  Це ж ціла епоха!

— Шістнадцять років — це багато, — погодилась Еріка.

— Майже, — Божена похитала головою. — Але Давида це не зупинило. Натомість тепер мені майже тридцять п’ять…

— Нам усім по тридцять п’ять, — додала Еріка. — Тож Давиду теж.

— Тим більше! — вигукнула Божена й закрила рота долонею. Продовжила вже тихіше: — Я у свої тридцять п’ять сидітиму на зимові свята вдома з дитиною, бо на святкування деінде в мене не вистачає коштів, а мій колишній зі своєю новою дружиною йде на бал, а потім відпочиватиме на гірськолижному курорті. Хіба це справедливо?