4

– Мені дуже незручно просити, – переминається з ноги на ногу мрець Томас. – Та чи не могли б ви мені мої руки вставити?

– Я до них торкатись не буду, – кривиться Стас. 

– І я пас, – задкує Ромка. 

Тимур глянув на мене, зітхнув та й пішов чіпляти руки на місце... 

– Що ж ти така розвалюха, Томасе? – спокійно говорить хлопець, поки вкручує руку. – Зовсім не тримаєшся цілячком.

– Мені й самому незручно, але ж я давно тут лежу. Зітлів вже…

– Правду кажеш, – зітхає Тимур. – А ми потривожили твій вічний сон. Пробач за це. 

– Та нічого, – всміхається і в нього випадає один гнилий зуб. Томас швиденько його ногою прикриває, щоб ми не помітили цього конфузу. – Я радий був хоч так відчути себе трошки живим. Ви такі класні. Веселі. А я на друзів не ображаюся. 

Вдалині почулися завивання герцогині. Здається, вона заблудилася... 

– Жінка гукає, – нагадав мерцю Стас. 

– Гукає, – зітхає Томас і без особливого бажання починає шкутильгати на зустріч своєму коханню. 

Герцогиня линдала, виставивши попереду себе руки, й постійно щось невдоволено бубоніла, коли врізалася у пам'ятники. А потім завмерла, відчувши наше наближення. 

– Ах ви негідники!! – заволала вона. – Зараз я з вами розберуся!! Ніхто від мого гніву не сховається!!

Вона доволі швидко рухалася на нас і я з переляку схопилася за руку Тимура, а той переплів наші пальці…

– Не хвилюйтесь, друзі, – приречено мовить Томас. – Цей удар я візьму на себе.

Розпрямивши свої крихкі плечі, наш рятівник жваво пошкандибав на зустріч долі. 

– О сяйво моїх очей!! О моя любаа Ріколеттааа! – голосить наш джентльмен. – Який я щасливий зустріти тебе після стількох років забуття!!

– Томасе?! 

Герцогиня різко зупиняється і прислухається до голосіння свого чоловіка.

– Я, котику, це я, твій вірний чоловік. 

Він розставляє руки в сторони, а я молюся усім богам, щоб ті не повідпадали в найвідповідальніший момент. Але вони на диво міцно тримаються. Тимур їх добре прикрутив, прости господи…

Парочка мерців доволі мило обіймається і Ріколлетта миттєво змінює свій злісний тон.

– Котику мій, я теж сумувала за тобою. Зараз з’їм кількох людей і ми з тобою підемо до мого склепу. Не хочу більше розлучатися…

– Та нащо тобі ті люди? Ходімо вже. Не будемо втрачати жодної хвилини, – точно як кіт, муркотів мрець, обіймаючи герцогиню за те місце, де колись була талія. 

– Але ж вони мене розбудили!! – верещить дружина Томаса. 

– От і чудово. Побігала собі, кістки розім'яла. Це, між іншим, корисно хоч раз на сто років робити. Ходімо, люба. Ходімо, моя королево.

Томас, примовляючи, повів герцогиню до її склепу і лиш раз обернувся та спробував підморгнути нам. Шкіри для цього йому катастрофічно не вистачало, але ми його зрозуміли.

– Нічого собі парочка, – шепоче Ромка.

– Бідний мужик, – додає Стас. – І після смерті спокою від жінки не має. Не буду одружуватись. 

Тимур сміється та по-хазяйськи так кладе свою руку мені на талію. Може й треба було б обуритись, але я не хочу. Люблю сміливих хлопців. А Тимура точно боягузом не назвеш.  

Побачимо що з того вийде і чи витримаємо ми один одного. Проте після такої “веселої” нічки дуже хочеться вірити в дива. І раптом Тимур вже й не такий довбень, яким дуже хоче здаватись?