3

Серце колотилося десь у п'ятах, поки ми з Тимуром бігли до того склепу. Але коли добігли, то там нікого вже не було. Лиш моторошна тиша зустріла нас. 

Хотіли йти шукати всіх та саме цієї миті проскрипіли двері склепу і Тимур присвітив на нього телефоном. Краще б не світив. Звідти показалася спочатку кістлява муміфікована рука, а потім до нас вийшло щось на подобі жінки. Волосся, схоже на павутиння, на черепі тримається на залишках шкіри, що немов присохла до білої кістки. Очі в потвори відсутні, а губи є тільки… з однієї сторони. На ній розірваною ганчіркою тримається старовинна пишна червона сукня і кожен її повільний рух супроводжується дивним тріскотінням. 

– Хто посмів мене потривожити?!! – могильним скрипучим голосом заговорила певно що герцогиня. – Я не бачу вас, але відчуваю ваш запах!! Зараз вирву ваші серця і з’їм їх!

Тимур одним рухом засунув мене собі за спину і ми якомога тихіше почали відступати звідти.

– Ніхто не сховається від мого гніву!! Ви винесли собі вирок!! – почала верещати ця істота і доволі швидко рухатись у наш бік. 

– Пссс, сюди, – чую шепіт з сусіднього склепу. 

Там нам махали руками хлопці й Маша.

Ми з Тимуром кинулися туди й, коли ми забігли, хлопці закрили двері. 

– Що воно таке там? – прошепотів Тимур до своїх друзів.

– Вампірка ожила, – лиш Стас спромігся відповісти не запинаючись. 

Павло стояв і обіймався з Машкою. Тряслися вони однаково, от певно й притягнуло їх еее на спільних вібраціях. 

– Як? Як ви змогли її пробудити за ті кілька хвилин, поки нас не було? – нічого не розумів Тимур. 

– Он, – Ромка вказав на Йогана, котрий стояв, винувато нахиливши голову. – Вирішив він прочитати слова латинською на тій табличці, що біля дверей склепу прикріплена. 

– А ем соррі, – тихо пробурмотів Йоган. 

– Та запхай те сорі собі в одне місце! – гримнув Павло. – Я тобі казав, що читати надписи на кладовищі у таку ніч це погана ідея…

– Пробачте, – почувся в темряві ввічливий, але якийсь ніби неживий голос…

– А ти хіба мене послухав! – продовжив обурюватись Павло. – Тобі, бачите, цікаво було…

– Я дуже сильно перепрошую…

– А нам тепер якось треба вижити в цьому апокаліпсисі…

– Можна хвилиночку вашої уваги?

– Та що там? – роздратовано питає Павло, поки ми всі задкуємо до дверей, а Стас вже сіпає їх, щоб відкрити.

– Мені жахливо соромно, але ви стоїте на моїй руці, – дууууже ввічливо говорило щось у темряві.

Павло різко нахиляється, підіймає руку мерця і віддає тому ввічливому пану у темному кутку. 

Тимур направляє туди ліхтаря, а до Павла нарешті доходить що він тільки що зробив. 

– Безмежно вам вдячний, – вклоняється хлопцеві мрець і його око випадає та котиться до ніг Павла. 

Дихати перестали усі. 

– Перепрошую, – скрипить цей в далекому минулому джентльмен. 

А ми нарешті всі оживаємо й з вересками вибігаємо звідти. Першим кулею пролітає бідолашний Павло. 

Ми біжимо кричимо, а позаду оте щось… джентльменське сновигає і теж кричить. 

– Друуузі куди ж ви? Почекаааайте, в мене ноги відвалюються! 

Обертаюся, а він і справді одну ногу загубив та й стрибає за нею назад. 

Ми вибігли за межі кладовища й без жодних сил попадали біля кам'яної огорожі.

– Дідько! Ми оживили двох мерців! – хрипить на землі Стас. 

– Треба звідси вшиватись, – додає Ромка. 

– Великі проблеми, – мовив Йоган. 

Павло сидить на землі й тільки гикає, а Машка гладить його по голові намагаючись привести до тями.

– Тікати не можна, – рішуче мовить Тимур. – Ми маємо це зупинити. Або хоч до світанку стримати їх на цвинтарі. Геловінська ніч скінчиться і вони знов позасипають. 

– Звідки така впевненість? Та і як ти собі це уявляєш? – запитує Маша. 

– Просто так думаю. А стримати ми їх точно зможемо. Та герцогиня ледве рухається і чоловічок он ноги втрачає. Будемо їх по цвинтарі просто ганяти, переманювати по черзі увагу. 

– Зовсім збожеволів? – як дівча пищить Павло. 

– Тебе це не стосується, йди до машини й чекай нас там, раптом що, на світанку вже викличеш усі можливі служби порятунку, – дуже впевнено говорить Тимур.

Він встає на ноги й допомагає мені підвестися. 

– Нікого не змушую та ви маєте розуміти масштаби трагедії. Раптом герцогиня на когось слабкого натрапить? На дитину чи бабцю якусь… Ми винні й ми маємо нести відповідальність. Хто готовий повернутись і відвертати увагу мерців?

– Я йду, – без вагань говорю.

– Та я тебе не кину тут, брате, – неохоче погоджується Стас. 

– Я вина за всіх. Я пішов, – не лишається осторонь Йоган. 

– Та куди я дінуся? – зітхає Рома.