2

– Яка ти Янка молодець! – нахвалює мене Машка, подруга моя. – Все так чудово організувала. Така неймовірно містична атмосфера була на святі. Наша Ритка буде задоволена. 

Ми спостерігали за студентською вечіркою, котра вже добігала кінця, і я дійсно трохи розслабилася, розуміючи – в мене вийшло. Це було непросто, я відчуваю себе свиним биточком, але в мене вийшло. І Ритку не підвела, і собі довела що я можу. 

– Самій не віриться, – втомлено всміхаюся подрузі.

Та усмішка моя сповзає з обличчя, як тільки на горизонті я помічаю знайомі фігури. 

– Ти справді підеш на цвинтар? – шепоче до мене Машка, поки компанія придурків повільно й невпинно рухається у мій бік. 

– А в мене є вибір? – запитую, важко зітхаючи. – Він не заважав і дотримався слова. Навіть алкоголь не притягнув, як того року було. Тому мушу і я виконати обіцяне. 

– Тоді я з тобою, – сміливо каже Машка, але голос її трошки підводить. 

– Ти ж темряви боїшся.

– Я там не сама буду і тебе саму з тими довбнями не відпущу. В мене з собою балончик для захисту є, – стоїть на своєму подруга. 

– Як хочеш, – говорю швидко, бо вони вже поруч. – Але я тебе не тягну й ображатись не буду. 

– Ну що, мала? Готова поринути у справжню атмосферу Гелловіну? – запитує в мене Тимур. 

– Зі мною подруга піде, – відповідаю я. 

– Та хоч дві, – хмикає він й, розвертаючись, крокує до виходу. 

Робити нічого. Йдемо за ними. Дорогою зупиняю двох своїх помічників, наказую закрити все і домовляюся, що завтра всі прийдемо тут прибирати. 

На вулиці вже починає темніти й стає доволі холодно. Я кутаюся у свою тоненьку куртку. Машка застібає пальто. Компанія йопересете розсідається по трьох машинах.

– Ей, сюди йдіть, – владно махає нам Тимур зі свого здоровенного джипа. 

Задираю носа, хапаю Дашку за руку і веду до більш скромної машини Стаса. 

– Хлопці, можна ми з вами поїдемо? – запитую, відкриваючи двері.

– Офкос, – енергійно махає Йоган. 

Він в нас студент за обміном і єдиний, кого в цій компашці можна за людину вважати. Мені інколи здається, що він з ними ходить, бо просто не усі їхні дурні жарти розуміє. 

– Застрибуйте, – погоджується Стас. – Полоскочемо нерви Тимурчику, – підморгує він нам. 

П'ятнадцять хвилин швидкої їзди й ми стоїмо біля входу на старовинний цвинтар, де за легендами покоїться вампіресса – герцогиня Ріколетта Морторус. 

– То що? Ще не передумала йти туди? – пошепки цікавиться Тимур. 

– Я не передумала. Але якщо тобі страшно, можеш почекати у своїй машинці. 

Не знаю хто мене за той язик тягне та певно сьогодні я його таки доведу і Машкин балончик піде у хід. 

Тимур мовчки першим крокує на цвинтар, підсвічуючи собі дорогу ліхтарем на телефоні. 

Хлопці хоч теж йдуть, але не так вже й сміливо. Ми всі повмикали ліхтарі на мобільних, тільки Маші довелося вимкнути, бо руки її так тряслися, що й телефон втримати не могли. Тому дівчина йшла з балончиком і притискалася до мене. 

Склеп герцогині знаходиться на центральній дорозі цвинтаря і йти до нього не довго, проте це якщо вдень на екскурсію ходити. Вночі ж ми ніби вічність туди добиралися. Всі ці статуї та древні пам’ятники відкидали зловіщі тіні у місячному сяйві і я хоч не вірю у всілякі дурнички та все ж морозець по тілу пробігався. 

– Тихо щось так, – з острахом озирався Павло Його бідного трусило як і Машку мою, але статус крутого перця не дозволяв показувати емоції. 

– Герцогиня ж спить, – загадково відповідає Ромка. 

– Зараз ми її розбудимо – тихенько сміється Стас і Тимур потискає йому руку. 

Йоган відстав від усіх та з цікавістю читає імена на склепах і пам'ятниках. Деякі написані латинською, яку Йоган знає ще краще, тому він собі розважається, зачитуючи віршики та слова від рідних під деякими табличками.

На цьому цвинтарі мене дивувало завжди те, що майже всі пам'ятники знаходяться у дуже хорошому стані, хоч їм вже більш як двісті років. 

– Ось він, красунчик, – посміхається Тимур, вказуючи на склеп герцогині. 

Він на цьому кладовищі найбільший, а на даху його завмерли дві кам'яні химери з такими страшними пащами й розставленими крилами, ніби ось-ось оживуть та полетять на нас. Це все і вдень має моторошний вигляд та зараз на них взагалі не хочеться дивитися. 

– Тихо говори, – шикає на друга Павло. 

– Та не трусися ти. Що тут може трапитись? – сміється Тимур. – Карга стара оживе і захоче тебе поцілувати? Ахахах.

– Бовдур, – бурмочу тихо. 

– То як, Яно? Зайдемо з тобою всередину? Чи це вже занадто для тебе? – почав дражнитись Тимур.

– Двері зачинені, – говорю спокійно. 

– Ти просто дуже правильна дівчинка і не знаєш, що до будь-яких дверей можна підібрати ключик, – загадково всміхається Тимур, а очі його так і блищать у темряві. – Конкретно на цьому склепі є свій механізм і треба знати куди тиснути.