1

– Куди руки скелетів складати?

– А в мене тут ящик з павутиною. Її вже розвішувати чи після гірлянд? 

– Яно, а плакати ми на скотч чіпляємо? Де він до речі?

– Тут привидів принесли, їх по кутках ставити? 

Я не встигала їм усім відповідати. Як пережити цей Геловін?

Закочую очі й рукава своєї кофти та йду командувати. 

Все життя я мріяла бути десь головною. Домріялася називається. Взагалі то, за організацію Геловіна мала відповідати моя подруга Рита, вона в нас особа поважна – голова студентської ради інституту. Я ж лише її скромна помічниця, хоч теж мала деякі амбіції… до цього дня. Щоб я ще хоч раз підписалася на таку авантюру. Ритка в лікарні з ангіною валяється, а я, мабуть, поїду скоро на швидкій у психлікарню. Бо їм усім від мене щось треба. Дивляться на мене, ніби я гуру тут, а я теж нічого не знаю. Все Рита планувала і сьогодні вранці прохрипіла мені у телефон, що вона, бачите, випадає з життя, тому свято довіряє мені й сподівається, що я не підведу. Передала своєю молодшою сестрою свій блокнотик з записами й сказала що, слідуючи плану, я все зроблю як треба. Тільки був один нюанс – в Ритки почерк шифрувальника. Одні ієрогліфи у тому блокноті.

Я покрутила його повертіла та й вирішила діяти інтуїтивно. Вже до обіду нібито й втягнулася у цей хаос і навіть трошки повірила в себе, поки не приперлися вони. 

В актову залу, відкриваючи ногою двері, зі сміхом ввалилася компанія придурків… ой, вибачте, місцевих зірок футболістів і красунчиків. Одним словом ЙОПЕРЕСТЕ – Йоган, Павло, Ромка, Стас і їхній головний – Тимур Нерест. 

Мої зуби мимо волі заскреготали, відчуваючи ті проблеми, що хвостиком тягнулися за цими йопересете, але я взяла себе в руки, туди ж, у руки, взяла першу-ліпшу теку для солідності й пішла їм на зустріч, запитувати якого біса… еее… чим ми заслужили їхню появу.

– Мала, брись з дороги, – кинув до мене Тимур, коли я загородила їм шлях. – Мені Рита треба. 

– Я сьогодні її заміняю, – задерла носа, ніби це може мені росту додати. 

Ну не вдалася я зростом, що тут казати? Ще й підбори не люблю, але оце його зверхнє “мала” таки зачепило мене. 

– Ти? – всміхнувся Тимур і ніби вперше мене помітив, друзі його взагалі загигикали. – Який ти курс? Перший чи зі школи на стажування прийшла? Як ти Ритку можеш заміняти? 

– Четвертий, – відрізала сухо, а так хотілося на нього матюкнутись дідовим відбірним слівцем. Я таких багато в запасі маю, але вони до моєї зовнішності зовсім не пасують. 

– В тебе ще нічого не виросло до четвертого, – хмикнув Тимур і всі, навіть випадкові слухачі заржали, як ті коні. 

– Добре, що в тебе виросло, – дивлюся на нього максимально зверхньо, – та не там де треба. 

Тепер усі веселилися ще більше. А цей Тимур скривився, як від лимона. Я хоч і мала та ціну собі знаю. 

– Чуєш? Гостроязика. В мене часу на ці дурниці немає. Кажи давай що тут тобі треба робити?

– Вам усім бажано зараз розвернутись і вийти ооон у ті двері, – відповідаю максимально ввічливо та навіть трошки всміхаюся їм.

– Так діло не піде, – махає Тимур. – Нас сюди відправили й ми маємо відпрацювати. Тому давай або ти кажеш що робити або я беру справу у свої руки й робитиму це тухле свято цікавішим, – пафосно мовив цей довбень і звідусіль почулися задоволені вигуки. 

Дідько! Він так зараз зіпсує мені все!

Злість моя помножилася на погані передчуття і від цього я дратуюся шалено. 

– А що ти взагалі можеш організувати? Що ти знаєш про Геловін? Алкоголь притягнеш? Це твій максимум, Тимуре, – злісно тицяю пальцем у його груди. – Ви крім свого футболу нічим в житті не цікавитесь і про Геловін нічого не знаєте. Тому сідайте он там у кутку, якщо вже вам треба щось там відпрацювати, й не заважайте мені організовувати свято. 

– То ти в нас експерт? – шкіриться Тимур. – Все про Геловін знаєш? Думаєш, що достатньо розкидати скелети з пластику і бутафорне павутиння? Це по-твоєму атмосфера свята? А слабо в ніч на Геловін на наш старий цвинтар сходити? До склепу вампірки? 

Він аж вперед нахилився й очиськами своїми на мене стріляє.

– Як не будете мені заважати, то після інститутської вечірки підемо на цвинтар. Мені не слабо, а щодо вас усіх не впевнена. Бо сміливість не в горах мускул, а тут, – тицяю пальцем на свою голову.

– Догралася ти, малеча, – шипить Тимур крізь зуби. – Памперса не забудь прихопити.

– Скажи мені який в тебе розмір і я запитаю в аптеці, – не змовчала і знов викликала приступ гигикання в його друзів та у всіх присутніх. 

Погляд Тимура не обіцяв мені нічого доброго, але зараз головне було те, що він мовчки всівся в тіні й більше не тривожив мене.