Роздiл 14

Ліка

Після підробітку примчала додому з одним лише бажанням посидіти хоч трохи. Набігалася з важким рюкзаком повним листівок, сил більше немає. А мені ж ще збиратися на навчання. У шафу під зимовий одяг склала частину зароблених грошей, потроху буду відкладати, а на кишенькові витрати брати з собою.

Закриваю шафу, і раптом ззаду лунає покашлювання.

Мачуха з'явилася на порозі. Лаю себе, що забула закрити двері від втоми.

- Ліко, чому я повинна тебе чекати? Чому ти мене хвилюватися змушуєш?

Нічого собі, Вітка заговорила. Невже подобрішала, що аж навіть хвилюється?

- Так ти ж мені сказала, щоб я працювала і сама себе забезпечувала. Ну я і підробляю після навчання, - трохи розгубилася я.

- Розумниця, ти правильно мене зрозуміла, - ось і маєш, ще й похвалила.

- Тоді навіщо ти мене рано чекаєш?

Віта фиркає шумно та невдоволено.

- Як навіщо? А в супермаркет кого мені послати? Твій татусь поїхав, розважається там з музикантами. Я зайнята, у мене багато справ. Лілічці потрібно до студентського концерту готуватися. Бери список і жваво біжи за продуктами! Нічого ледачою рости!

- Через годину сходжу, - не відмовляюся, але я в тому стані, коли хоча б душ треба прийняти.

- Аа-а, знову наговорюєшся, - мачуха мружиться злобно. - Іди прямо зараз, інакше я тут з тобою цю годину проведу. Ще й батькові подзвоню, повідомлю, як ти сперечаєшся.

Хапаю список з її довгих пальців, унизаних коштовними каблучками, і знову йду, як на другу роботу. Цілу годину з нею провести у моїй кімнаті! О ні, ні, я стільки не витримаю. А Вітка написала мені завдань ого-го, стільки я навіть не дотягну.

У супермаркеті ношуся туди-сюди, все купую. Охоронець біля виходу зглянувся, дивлячись на мої спроби тягнути три величезних пакети, і дозволив взяти візок до будинку, потім відразу повернути.

Ну ось, моя біганина була неодноразовою. Ще й візок понеслася повертати. Вдома довелося самій же на цих панянок готувати, потім прибирати. Стою, мию гору посуду. Чекаю, коли настане ніч, щоб просто звалитися на ліжко і все.

- Чула, у тебе хлопець з'явився? Давай, зізнавайся, який він? - до мене підходить Лілька з пачкою чіпсів. Поруч встала, хрумтить і частина з пачки падає на підлогу.

- І де ж ти чула? - тисну в собі бажання, вичавити їй губку для посуду прямо на голову.

- Та так... повз твоєї кімнати якось пройшла.

Ну зрозуміло! Вона підслухала мою розмову з татом. Скрізь встигає сунути свій ніс.

- Ну то що? Хочеш приховати від мене?

- Розповім, якщо сама на кухні прибереш, - киваю сестрі під ноги на неподобство, за нею ніби шлейф з чіпсових крихт.

- Лікочко, я ж не можу. І хотіла б тобі допомогти, але у мене руки болять. Знаєш, як важко на скрипці грати цілий день? Мені сказали, що вдома не можна напружуватися, треба мої пальчики берегти. Давай я краще тобі зіграю партію, а ти мені за це розкажеш?

Ще чого не вистачало!

- Ось вже дякую, не треба, руки свої бережи, - з жахом відмовляюся від страшних Лількиних тортур. - Хлопець є, мій однокурсник. Звуть Андрій. Все, розповіла. Тепер відчепися від мене.

Бажання вичавити на голову їй губку не пройшло. Збільшилось.

- Почекай, як це все? - Лілька не відстала і стрибає поруч, над вухом хрумтить. - А ким його батьки працюють? Яка тачка? Є своє житло? Як з фінансами йдуть справи?

- Лілю, я навіть не думала, про таке розпитувати. Ну не допит же влаштовувати хлопцю?

- Ти що? Зовсім вже?! Я завжди про таке на самому початку цікавлюся.

Еге ж, зрозуміло. Я-то думаю, чому її на друге побачення після першого не кличуть. Не витримують хлопці допиту.

- Ну і питай своїх. А для мене досить, що Андрій нормальний хлопець і є у нас спільні інтереси, і ще є... Неважливо що. Гарний він хлопець.

Намагалася придумати, що ще у нас є, але відразу не вийшло. Та ми ж і зустрічаємося недовго, майже як друзі, хоч і здаємося парочкою.

- Гаразд, з тобою все зрозуміло. А як там Долинський? Звільнився вже для мене? Кинув ту козу?

- Ні, і тобі краще його не чекати. Він з дівчиною серйозно і надовго, - обламую невгамовну мрійницю.

Лілька вилаялася і нарешті випарувалася з кухні. Ну ось, взяла і нагадала мені про Артема. Одна шкода від такої зведеної сестри.

На наступний день я ледве встигла в універ, мало не проспала після вчорашнього важкого дня. На підробітку вихідний, курси тільки завтра. З Варею домовилися, що до неї підемо після навчання. Все-таки мій підробіток не тільки допомагає виживати, а ще служить відмазками, щоб додому пізніше прийти.

У студентському кафе сьогодні вийшло все навпаки. Ми з подругою прибігли перші з наших. Зайняли столик, балакаємо, сміємося. Підходить Андрій і підсаджується біля мене. Ну я тільки рада, втрьох веселіше. Невдовзі у нашу компанію з трьох, додаються й інші.

- Ми до вас, а то скрізь зайнято, - Кароліна ставить піднос на стіл і махає подругам сюди підходити.

Озираюся на зал - вільні столики є.

Хм-м... дивно.

З Варею більше не балакаємо, нам незручно своє при сторонніх обговорювати. Зате Кароліні з подругами дуже навіть зручно.

- Вчора час пролетів, навіть не помітила, - тягне одна з подруг Кароліни.

- І у мене так, на яхті з вітерцем і фуршетом завжди швидко летить, - згадує друга.

Жую бутерброд і думаю, що мені краще мовчати. Мій час не пролітав вчора непомітно, яхта навіть не снилася. Однокурсниці мене не зрозуміють, а може ще й посміються, як Лілька.

- Та що там яхта, краще ходити на побачення, - Кароліна розсміялася заливисто, потім відклала кексик і на Андрія махнула. - А ти куди на побачення Ліку водив?

- Ми е-е... гуляли просто, ще кудись підемо. Так, Ліко? - Андрій глянув на мене ствердно, що я відчула, точно ще покличе.

- Обов'язково сходимо. Потім вже вирішимо, куди нам краще, - відповідаю ухильно, напружуючись, що на нас вся увага.