Роздiл 9

Обраний з Андрієм подарунок, сподобався однокурсникам. Декана привітали, він залишився задоволений. Рябов особисто зі мною привітався, чого раніше не робив. Помітив і не забув. Подумати тільки, я ж про це тільки мріяла.

Перед лекцією Кароліна раптом розкапризувалася, перебиваючи викладача. Бачте, їй тягне з вікна. Попросила з нами помінятися. І ось... я знову сиджу поруч з Андрієм. А він і не проти, посунувся, культурний такий.

- Ми вчора чудово прогулялися за завданням, - звертається до мене Андрій з м'якою посмішкою, його зелені очі на сонечку блищать. Все помічаю, милуюся.

- Мені теж сподобалося, - відчуваю, як червонію.

Навіщо я це сказала?

Раптом сприйме, ніби нав'язуюся? Ох-х, на кожному слові сумніваюся у собі з ним. То потію, то червонію, то гикавка нападає. Сором замість флірту якийсь.

Варя мене заспокоювала, що це нічого. Це навіть нормально, коли хлопець подобається. Ну, думку подруги складно оцінити. Вона ще серйозно не зустрічалася, не рахуючи листування у чаті.

У мене є ще тітка Женя, з нею часто радюся. Але її послухати, то я хороша дівчинка і не повинна нікому дозволити мене скривдити. З цим я якось справляюся, не дозволяю, але ж хлопця не відлякати і сподобатися, як?

Залишається Артем. Треба буде до нього якось причепитися, нехай пояснить, що хлопцям подобається, що ні. Хоча він такий, що навряд чи серйозно розповість. Зате сміху буде на місяць вперед.

- Ліко, в який бік тобі їхати додому? - несподіване запитання від Андрія.

Називаю свій район, який неподалік від центру міста. Виявляється, зовсім в інший бік їхати однокурснику, за його словами.

- Але нічого. Якщо ти не проти, ми можемо просто прогулятися після навчання. Придумаємо собі нове завдання.

- Небезпечне? - округляю очі, як би жартома.

- Яке захочемо, таке і придумаємо, - підморгує Рябов.

Здається, я попливла.

Ой! Стоп. Припливла.

- Андрію, я це... сьогодні не можу. Потрібно додому не запізнитися. У нас там свято, треба готуватися. В інший день обов'язково вийде.

- Домовились. За мною запрошення у силі.

Добре, що Андрій не передумав. Увійшов, так би мовити, у положення.

Щоправда, становище моє оманливе. Якось не зважилася я чесно зізнатися, що після навчання біжу роздавати листівки. Вигадала свято. Долинському розповісти про мій підробіток взагалі без проблем, він поприколюється, мене посмішить.

А як відреагує Андрій? Поки складно зрозуміти. Швидко розкриватися не хочеться, тільки-тільки однокурсник проявив до мене інтерес.

На наступній лекції ми знову поруч з Андрієм зайняли місця. Варя мені шепнула, що я вже менше червонію, мовляв, так тримати. Говорили мало, більше слухали викладача.

Як раптом моє вухо кольнуло: «Артемчику, я тебе буду чекати».

Кароліна сидить на ряду позаду мене, і звідти доноситься її солоденький голос.

Може, у неї є ще знайомі з таким ім'ям? Чомусь у моїй голові завжди спливає Долинський.

Стільцем піддаюсь трохи назад, злегка відкидаю голову. Варя з Андрієм не помічають мій маневр, а я розумію, що так недобре, і все одно ж підслуховую.

Кароліна вимовляє фрази з перервами, слухаючи при цьому співрозмовника:

- Так, я можу на своїй машинці під'їхати. Домовилися, мій красунчику. Дуже сумую. В універі так нудно, досидіти б. Цілу-у-ую.

Разом зі стільцем повертаюся назад.

Ну і справи…

Ми з Андрієм домовилися і вони. Але у нашому випадку все, звичайно, скромніше і тихіше. Зате Долинський час даремно не втрачає. Та й Кароліна з оптимізмом йде напролом. Цікаво, куди вони їздять? Чим займаються?

- Ліко, у тебе все добре?

- Так, а що? - здригаюся від питання подруги.

- Сидиш, у конспекті в одну точку втупилася. Викладач зараз розповідає зовсім про інше.

- Просто задумалася, - перевертаю аркуш конспекту, прикидаючись, що ось я, повернулася.

Насправді, повернулася не повністю. Тепер я лаю себе за цікавість. Артем може робити, що хоче, він дорослий хлопець. Навіть його батьки знають про пригоди сина. Тітка Женя іноді мені скаржиться, що у Артема відчувається вітер у голові. Отже, нічого для мене нового. Все той же Долинський. Звичне життя.

До перерви я все ж відшукала дещо. Так, для Долинського нічого нового. Це для мене.

Адже раніше я про його дівчат чула, ну бачила деяких мигцем. Вони не вчилися зі мною, не крутилися перед очима і не хвалилися, що Артем без них тепер вже нікуди, тільки й мріє про них.

На підробіток прибігаю в офіс рекламної компанії. Мене записують, беруть у штат без офіційного оформлення. Близько години проводять зі мною і ще з двома новенькими хлопцями студентського віку інструктаж. Видають по великому фірмовому рюкзаку з листівками та відправляють на працю. У них це «у поля» називається.

Ми, новачки, так утрьох і вирушили до найближчого торгового центру. Трохи розійшлися у напрямку до руху натовпу. Спочатку щось зовсім у мене мляво справа йшла. З таким успіхом, я вміст рюкзака тиждень буду роздавати. А по ідеї повинна два-три рази за зміну повернутися за новими листівками, щоб дійсно заробити.

- Я за новими! Все роздав, - підбігає до мене задоволений один з напарників.

- Як все? - дивуюся я. - У мене більше половини залишилося. Люди відмовляються, не хочуть ставити вікна, двері та купувати черевики за рогом.

- Ех, ти! Нахабно потрібно працювати. Наше завдання роздавати, а не опитування влаштовувати. Всунула у руки, у кишені, та хоч на голову. Бігом-бігом і далі понеслася.

Напарник втік, наставивши мене на шлях просвітлення. Він, мабуть, з досвідом в іншій компанії. А мені ось нелегко, з тієї, якій подобається залишатися у тіні, різко стати сильно нав'язливою.

Роздаю далі листівки, роздаю. Встала біля вітрини магазину. Розумію, що з часом швидше буду справлятися. Все одно ж хоч щось та зароблю.

Незабаром натовп зовсім розсмоктався. На горизонті нікого. Чекаю висадку пасажирів на зупинці та верчу головою.