Глава 23. Світанок і нова ціль

Я зіщулився від різкого, майже болючого світла, коли ми виповзли з останньої труби акведука. Світанок людського поселення вдарив по очах, як удар щитом. Повітря було чистим, і це лякало. У лісі ти відчуваєш небезпеку, коли вона наближається. Тут, у місті, вона була всюди: у кожному промені, у кожному звуку, у кожній тіні.

Це була не наша територія. Але Ґрумнак відчув себе впевненіше і розправив плечі. Його тіло знало ці вулиці краще за мої інстинкти. Я не знав нічого. 

Жанін трималася біля мене, міцно притискаючи до грудей свій клунок. Вона була нашим мозком, нашим планом, і найбільшою мішенню. Ми знали це. Тому не могли дозволити собі довго стояти на одному місці.

Ґрумнак повів нас вперед. Він пам'ятав, де жила біднота і куди ніхто з Варти не йде, аби не бруднити свої чоботи. Ми забилися у вологий, смердючий підвал, де колись, здавалося, зберігали вугілля. Там всілися, як зграя щурів. Очі, звиклі до лісу, марно намагалися прочитати міські знаки. Довелося повністю покластися на свого товариша. І зрештою, я таки поклав свій спис на підлогу.

Пройшла, мабуть, година. Кожен скрегіт, кожен крик на вулиці змушував мене зводити спис і напружуватися. Я був готовий захищати Жанін.

Двері підвалу відчинилися. У промені тьмяного світла я побачив старого, втомленого орка-прибиральника. Його одяг був позначений нашивками раба. Він глянув прямо на нас і його очі застигли від жаху.

Я підняв спис, готуючись до бою. Вбивство раба було б жахливим, але я не збирався ризикувати місією. Нам потрібно було потрапити до вождя людей, щоб вбити його.

Незнайомий орк продовжував стояти нерухомо. А потім зробив швидкий, майже невловимий рух: його пальці торкнулися брудної скроні. Я встав на ноги.

— Стій! — схопив мене за плеча Ґрумнак.

— Що… — почав я, але Ґрумнак не дав мені закінчити.

— Він допоможе нам.

Я замислився. Тут все було чужим і незрозумілим. Навіть світло інше. Воно просочується крізь щілини не так, як у лісі. Там сонце — друг, воно гріє і показує шлях. Тут — ворог, який викриває. Кожен промінь, що падає на мою зелену шкіру, здається зрадою. Він кричить: "Ось він! Дикун! Майбутній раб!"

Та все ж, Ґрумнак розслабився. Він був у цьому дивному великому поселенні, як риба у воді , але я... задихаюся від запаху вугілля і людського бруду.

Жанін назвала б це "тактичною паузою". Я називаю це пошуком лігва. Жоден мисливець не кидається на здобич, щойно ступивши на її територію. Це дурість. Це робить жертва, а не хижак. Батько завжди вчив: спочатку ти знаходиш укриття. Завмираєш. Слухаєш. Вчишся дихати новим повітрям, яким би отруйним воно не було. Цей підвал — наше укриття.

"Вбити вождя людей" — звучить просто, коли ти в лісі, а король — лише слово на мапі Жанін. Але тут, у череві звіра, це слово набуває ваги. Де він? За якою з тисяч кам'яних стін? Скільки списів між мною і ним? Кинутися зараз на вулиці — це самогубство. А я прийшов сюди не для того, щоб померти. Тож опустив зброю.

У лісі спис — продовження моєї руки. Тут — незручна, довга палиця, яка видає мене. Мої вуха зазвичай чують тріск гілки за сотню кроків, але тут навіть вони глухнуть від постійного гамору: крики, скрегіт коліс, дзвін металу. 

Я сліпий і глухий у цьому кам'яному лісі. Тому мушу довіряти Ґрумнаку. Він — мої очі та вуха. А Жанін — мозок, і найбільша мішень. Кожен камінь тут хоче її голови за ті дві тисячі золотих. Якби я повів її просто зараз на вулицю, її б схопили раніше, ніж я встиг би підняти списа. Моя перша задача — не вбити їхнього короля. Моя перша задача — зберегти їй життя.

Вона планувала проникнення , але вона не планувала штурм. Штурм — це моя робота. Проте я не можу штурмувати, не знаючи цілі. Ми чекаємо. М'язи ниють. Вони хочуть бігти, рвати, трощити. Вузький простір акведука, а тепер цей підвал... це — катування для мене. Моя кров кипить, вимагає дії. Але мисливець всередині шикає на воїна: будь тихим! Люди очікують, що "зелений демон" буде гучним і лютим. Тому потрібно бути щуром, який ховається у них під ногами, щоб потім напасти, коли цього ніхто не очікуватиме.

Ґрумнак привів нас сюди не помирати. Це місто... не просто побудоване людьми. Воно живе ними. Кожна стіна пахне їхнім страхом, їхньою пихою. Орки тут — не воїни. Вони зламані. Як той старий, що щойно увійшов. Його жах... пахне не свіжим страхом перед ворогом, а старим, в'їдливим страхом перед господарем. Це те, проти чого ми боремося.

І ось, чому ми тут. Ґрумнак не просто привів нас у сховок. Він привів нас до нього. До цього старого орка-прибиральника. Він — не небезпека. Він — наш перший крок. Він — карта. І Ґрумнак це знав. Полювання почалося вже давно… і Ґрумнак в ньому теж мисливець.

Старий орк здригнувся. Ґрумнак зробив крок до нього, після чого повільно підняв руки долонями назовні — людський жест миру. І заговорив низьким, гортанним гулом. Я не розумів слів, лише тон: заспокоєння.

Очі прибиральника метнулися від Ґрумнака до мене, а потім до Жанін, яка притиснулася до найтемнішого кутка. Її теперішній статус "трофея" був тут, унизу, абсолютно марним. Орк упізнав її миттєво. Його жах подвоївся. Він боявся нас. Прошипів щось у відповідь, що прозвучало як "небезпека".

— Ні, — рішуче відповів Ґрумнак, показуючи на мене, — він не один із "Пожирачів попелу".

Все ж, це була не випадкова зустріч. Ґрумнак привів нас прямо до форпосту справжнього міста. Старий орк був не просто прибиральником. Намагаючись роздивитися його краще, я й не помітив, як Жанін відштовхнулася від стіни.

Старий орк відсахнувся. Вона зупинилася, тримаючи дистанцію.

— On ne vous fera pas de mal*, — сказала вона тихо. — On doit savoir ce qui se passe à l'étage. On doit tout savoir sur le palais. Sur… le roi.*

Тоді прибиральник нарешті заговорив — швидким, зляканим шепотом. Ґрумнак слухав уважно, насупивши брови. 

— Він каже, що місто закрите, — переклала мені Жанін. — Напад на скарбницю... спрацював. Занадто добре. "Обхідники" тепер стоять на кожній брамі. Вони блокують власне місто. Ніхто не входить і ніхто не виходить. Тепер всі тут заручники.