Глава 22. Тарк…

Я дивився на схему, яку Жанін так старанно накреслила та бачив там лише бруд, воду і темряву. Усі орки чекали моєї команди, але я відчував себе... гієною. Бо замість того, щоб кинутися вперед, як воїн, сидів тут і гарчав на єдину людину, яка мала для мене значення. Це відчуття наче розрізало моє нутро зсередини. 

Я — мисливець, який має бачити на два кроки вперед. То чому схопився за її невелику брехню і відкинув єдиний шанс бодай щось змінити? 

Гіркота стискала горло. Боявся? Чого? Змусив Жанін сидіти біля мене, як трофей, як здобич, яку я маю ховати і охороняти. Змусив її відмовитися від найкращого плану, щоб заспокоїти свій страх. Це не було гідно мого імені. Так я ніколи не потраплю до Громового Осколу, якщо буду поводитися, як людина. Як командувач, який керує страхом.

Коли Зорг заговорив, я відчув, що мене судять. Він — раб, якого я ще недавно вчив бути справжнім орком. Але саме він першим побачив мою слабкість. 

Зорг сказав, що в Жанін тече така сама кров, як і у нас. Це правда. Вона ризикувала власною головою, щоб допомогти нам. Використовувала свою брехню, як зброю. А я покарав її за те, що вона використала її, щоб захистити мою власну слабкість.

Акведук був єдиним способом дістатися до тих, хто зробив моїх братів рабами. І я відмовився від нього, бо не міг "захищати" її під землею. Заради чого тоді все це?

Я, син Гракхара, став рабом свого страху і своїх почуттів до неї. Я перетворив її стратегію на команду, на ціль. І в той же час відмовився від її плану. Що за безглуздя? Може, я просто не підходжу для тієї війни, яку розпочав, і мені слід повернутися назад, у своє племʼя?

— Зоргу!

— Так, Тарку!

— Ти поведеш чотирьох орків на Схід, щоб зчинити там галас. Жанін сказала людині, що ми будемо збирати армію на Сході, — зроби все для того, щоб люди повірили в це.

— Звісно, — посміхнувся Зорг.

Я ж провів поглядом по обличчях інших. Несподівано мій погляд зупинився на Шаргулі. Він був трохи боязким молодим орком, але, якщо не рахувати Зорга, то одним з найкращих.

Помітивши мій погляд, він напружився.

— Шаргуле! — гримнув я йому. — Ти відповідатимеш за охорону нашого місця. Я, Жанін і… — знову провів поглядом по всіх присутніх, — Ґрумнак вирушаємо до людей.

— Готовий хоч зараз! — кинувся до мене Ґрумнак.

А от Шаргул, схоже, не зрадів тому, що я повісив на нього охорону. Поки він намагався осмислити, з чим йому доведеться мати справу, я вийшов на вулицю.

Жанін сиділа неподалік, підігнувши коліна і притиснувши їх до себе.

— Ми вирушаємо, — сів поруч біля неї. — Тож збирайся, поведеш нас під землю.

— Тарку, ти впевнений?

— Так, ти ж наші очі. І наш мозок. Я лише мʼязи. Моя справа — тримати спис.

— Спис?

— Так, спис, — кивнув головою і замахнувся рукою, ніби збираюсь когось атакувати.

Жанін засміялась. Я ж спіймав себе на думці, що знову уважно роздивляюсь її тіло. Від цього стало не по собі. Відвів очі в бік, відчуваючи, як щоки запалали.

Незабаром наша невелика група почала збиратися. Поки Зорг віддавав останні накази своїм чотирьом оркам про створення хаосу на Сході , Жанін готувала спорядження. Вона зосередилася на практичних речах: сірка, смола, трохи сухого сіна для саботажу, міцна мотузка, і, головне, її мапи, сховані під товстим шкіряним жилетом. Довгий чорний плащ, який робив її схожою на "нічного привида", став ідеальним маскуванням.  На всяк випадок ми із Зоргом вмовили її взяти трохи монет для підкупу. 

Ґрумнак, кремезний орк, який відповів "Готовий хоч зараз!", швидко перевірив зброю. Його радість від того, що він іде з нами до столиці сильно контрастувала з напруженим обличчям Шаргула, який отримав відповідальність за охорону табору.

Щойно сонце почало хилитися до горизонту, ми вирушили в дорогу. Я йшов попереду, намазавши шкіру вугіллям та річковою гряззю. Намагався рухатися, як тінь, хоча м'язова маса робила мене більш помітнішим, ніж Жанін.

Тим не менш, вона йшла позаду, тримаючи схему акведука. Кожен її крок був обережним. Вона постійно озиралася, пам'ятаючи, що після оголошення про "Відьму-Зрадницю" за нею полюватиме не лише Варта, а й приватні мисливці. Вона була трофеєм. Це змушувало мене нервувати.

Дорога до акведука пролягала лісами, які швидко переходили у болотисту місцевість біля покинутих річкових рукавів. Кожен тріск гілки, кожен віддалений гавкіт собаки з найближчого хутора змушував мене інстинктивно присідати. Одного разу довелося навіть зупинитися. Мої орчі вуха вловили щось, чого Жанін не чула. 

Жестом наказав Ґрумнаку залягти, а сам опустився на одне коліно, притискаючись до гущавини. Вдалині, на старому торговельному тракті, зʼявився відблиск ліхтаря. Це були Обхідники. І вони були всюди.

— Не рухайся. Небезпека, — прошепотів на вухо Жанін.

Її тіло мимоволі затремтіло. Шкіра вкрилася сиротами. Щоки запалали. "Теж нервує," — промайнуло в голові. Руки міцно стисли спис.

Нам довелося пролежати нерухомо майже годину, поки патруль не відійшов. Потім ще годину йшли вперед, поки не помітили стару, кам'яна споруду, що наче вросла в схил пагорба. Без сумніву, це був той самий Акведук. Його масивний запечатаний вхід був майже невидимий під навислими гілками та заростями.

— Ми на місці, — прошепотіла тепер вже Жанін, вказуючи на місце, позначене на її схемі. 

Я мовчки підійшов до входу. Поклав руку на холодне каміння. За спиною Ґрумнак дістав свій меч. Навіть найменший шум міг видати нас, але ми мали якось потрапити всередину. Жанін кивнула. Я нахилився, уважно оглянувши нижній кут масивних воріт, де земля була м'якшою і вологою. Потім почав обережно відкопувати застиглий вапняк, використовуючи свій спис.

Тим часом, Ґрумнак заховав меча і почав озиратися. Жанін також стояла на варті, тримаючи свій невеликий клунок, в який поклала чорнила і Бог знає що ще.

Через майже пів години ми втрьох, вставши пліч-о-пліч, обережно вперлися в кам'яні ворота. "Раз, два, три!" — прогарчав я ледь чутно. Камінь скрипнув і зрушив, вивільнивши потік затхлого, холодного повітря, що пахло стоячою водою та сирістю. Світло місяця проникло всередину, вихоплюючи з мороку вузький, темний тунель.