Глава 21. Роздуми Жанін

Ранок у Старій Митниці був вологим і холодним. Я прокинулася від тиші. Орки, керовані Тарком і його новою тінню Зоргом, рухалися нечутно, немов справжні мисливці. Я відчула гострий укол провини перед ними. Підвелася. І, загорнувшись у плащ, що пах лісом і порохом, підійшла до своєї мапи.

Моя перша перемога була настільки повною, що це викликало страх. Ми не просто пограбували конвой — ми паралізували життєво важливу артерію. Наслідки мають бути миттєвими й жорстокими. Скоріше за все, влада вже зробила свій крок. Адже втрата грошей увірветься в кишені Гільдій, які фінансують Корону. Це спричинить паніку серед еліти, яка звикла до безпеки.

Та й сам Король має якось відреагувати. Він не зможе відкрито визнати, що «зелений дикун» обіграв його бюрократію. Отже, оголосить про «випадковий напад розбійників», посилить цензуру і вдасться до показових страт. Звідси: прямого шляху на Північ для нас більше не існує.

Впевнена, Тарк хотів би більше руйнувань. Він хотів би спалити наступну шахту чи лісопилку, де працюють його брати. Але я, знаючи про королівство набагато більше за нього, розуміла: це було б самогубством.

Вони уже чекають, що ми повторимо удар по економічному об'єкту, щоб виставити нас примітивними грабіжниками. Якщо ми це зробимо, Королівство просто закриє цей регіон і публічно стратить ще більше орків, щоб заспокоїти Гільдії. Ми повинні вдарити туди, де вони нас не чекають. Нам потрібен не вогонь, а дим.

Нова Стратегія?..

Я швидко намалювала схему на мапі, позначивши основні торгові тракти, що вели на Схід. Там нас не чекатимуть… 

 Ми створити чутки. Нам потрібно, щоб ворог повірив, що ми відступили або перегрупувалися далеко від столиці. Я можу використати здобуте золото для підкупу дрібних торговців або волоцюг у Веролісі, щоб вони поширили чутку: «жінка і орк» пішли на Схід шукати нові племена дикунів, щоб зібрати армію. Якщо влада повірить у загрозу на Сході, вона змушена буде відправити туди частину Обхідників. Це послабить їхній захист біля столиці.

Поки вони шукатимуть нас у лісах на Сході, ми повинні використати знання мого батька. Він завжди казав: «Кожна фортеця має слабкість під землею». Нам потрібен старий, забутий шлях: не торговий тракт, а артерія, що давно перестала качати кров. Тільки що це може бути? Що я пропускаю?

Я підійшла до Тарка. Він сидів біля вогнища, вивчаючи свій меч. Поруч сидів Зорг, який повільно повторював орчі слова. Я відчула, що він чекає на команду.

— Тарку, нам треба піти під землю. Люди очікують, що ми знову вдаримо. Вони готуються.

Тарк насупився. Його ікла ледь помітно висунулися.

— Тоді куди нам йти, розвіднику?

— До Авенбургу. Точніше, під Авенбург. Мій батько, коли креслив карти, завжди позначав старі акведуки та каналізаційні системи. Вони були закриті після останньої чуми, але ніколи не були знесені. Королівство не охороняє те, що не приносить грошей. А там... підземелля. Це наш єдиний шанс пробратися всередину. Але мені була потрібна свіжа інформація. А для цього я маю повернутися в місто.

— Ні, — відповів він одразу. — Ти казати: люди чекати. Люди — небезпека!

— Але без свіжих новин про патрулі, без розуміння, де вони встановили Корпус Обхідників, ми потрапимо в пастку. Я повернуся з інформацією. Це мій обов'язок.

Тарк завагався. Він уважно подивився мені в очі, а потім прогарчав:

— Добре, але ти береш Зорга. Зоргу, іди з Жанін!

Ми із Зоргом кивнули майже одночасно. Жінка, що веде орка-раба, не повинна викликати підозр так швидко, як жінка, яка йде сама. До того ж, ніхто не наважаться напасти на орка-охоронця. Так я думала…

В голові взагалі було дуже багато думок. На щастя, через те, що Тарк провів все своє життя у лісі, він майже нічого не знав про королівство, в якому фактично жив. Його племʼя ні з ким не контактувало. Актуальної мапи чи ще чогось у них було. Тож Тарк повірив, що я збираюсь йти до Веролісу. Але це було б помилкою. Через постійне пересування лісами ми вже надто далеко від нього, щоб повертатися. До того ж, після спалення шахт і лісопилок, усе моє чуття підказувало: Вероліс тепер буде переповнений вартою, перетворившись на військовий хаб, який контролює регіон. Іти туди зараз — це добровільно потрапити в оточення.

Потрібен невеликий, непередбачуваний проміжний пункт, який не приверне уваги Обхідників. Я швидко перевірила мапу, яка, здавалося, була зі мною вже все життя, і знайшла потрібну точку: Сент-Етьєн. Це — маленьке придорожнє містечко, яке розташоване ближче до нашого теперішнього сховку. Але Тарк нехай думає, що я йду у Вероліс. Щось мені підказує, що йому так буде спокійніше.

Хоча Сент-Етьєн має критичну слабкість. Його економіка повністю залежить від локальної торгівлі, а не від королівських субсидій. Вони будуть пригнічені та легко корумповані. Їхній страх перед відсутністю грошей зробить їх ідеальними розповсюджувачами чуток. Саме там я зможу не лише купити необхідне для маскування, але й використати здобуте золото, щоб поширити дезінформацію про наш нібито відступ на Схід. Але діяти треба швидко. 

Дорога до Сент-Етьєна займала лише кілька годин ходу. Зорг в разі чого мав бути моїм щитом і прикриттям. Ніхто не наважиться напасти на жінку, яку охороняє зелений «трофей», а я, як його «господиня», зможу вільно пересуватися і дізнаватися про заходи Короля. Зорг стане моїми додатковими вухами, дозволяючи мені почути більше, ніж я могла б.

Моя місія — знайти підземний шлях до Авенбургу. Сент-Етьєн стане нашим трампліном для фінального стрибка: від бунтівника на околиці до загрози під стінами палацу. Вероліс, як і шахти, був уже вчорашнім днем.

Я одягла свій найтемніший плащ, накинувши глибокий капюшон. А Зоргу дала простий шкіряний ошийник, адже для людей орки просто «приручений трофей».

— Пам'ятай, ти не говориш, доки я не скажу. Ти — мій захист, а не голос.

Зорг кивнув. Його великі очі були байдужими, що ідеально відповідало образу слухняного раба. Його мовчання було моєю зброєю. Мовчазний орк-слуга, який лише реагує на жести — це була набагато менша загроза, ніж той, хто має свідомість і волю.