Авенбург

Ранок у столиці розпочався з крику, що різав слух. Він лунав з кабінету Короля Тіберія IV — просторого і прикрашеного хитромудрими мідними механізмами, які демонстрували технологічну міць його держави. Але вся ця міць не могла захистити монарха від страху.

Тіберій IV стояв посеред кімнати. Його обличчя було червоним і спітнілим. Він щойно розірвав останній примірник ранкової газети «Авенбурзький вісник», хоча та і так вже пройшла жорстоку цензуру.

— Я ж наказував! — хрипів Тіберій, вказуючи на свого Головного Цензора. — Я наказував! «Випадковий напад лісових розбійників»! То чому вони говорять про орків? Про ту жінку? І про те, що парові броньовані візки не виїдуть на Схід, бо ми не маємо, чим заплатити нашим сусідам?

Лаверан, високий і незворушний, стояв із ідеальною поставою. Він, на відміну від свого короля, боявся не орків, а невдоволення гільдій, які фінансували все. Як вони відреагують, коли дізнаються, що частина золота зникла?

— Ваша Величність, на жаль, новини про спалений міст та втрачену скарбницю вже досягли Торгового Кварталу. На місці нападу... — Лаверан зробив невелику паузу. — Було знайдено свідка — вартового, який перебуває в шоковому стані, але наполягає, що конвоєм керував «високий зелений звір». Звір той служить жінці у чорному плащі, яка говорить... нашою мовою.

Тіберій IV схопився за горло. Втрата золота — це погано, але зрада з боку аристократії була смертельним ударом по його іміджу.

— Вони таки вирішили зрадити мене… Це — бунт!

Великі Гільдії фінансували кожен гвинтик і кожну гармату Королівства. Король був лише дорогим символом на чолі цієї гігантської машини. І він завжди знав про це. Він здогадувався, що не подобається знаті…

Підійшов до вікна і подивився вниз, ніби хотів перевірити, чи немає там ще повсталих проти нього. Але вулиці, як завжди, освітлювалися мерехтливими газовими ліхтарями, а у військових доках гуркотіли парові броньовані візки, які могли нести вогнепальні загони, куди завгодно. 

Десь вдалині було видно, як вже спозаранку метушаться орки-раби, аби задовільнити потреби своїх господарів. Тут, у самій столиці, це не були змучені шахтарі чи лісоруби. Навпаки, вони були живими трофеями у будинках знаті. Високі, могутні, але повністю позбавлені власної волі. Вони стояли біля дверей особняків Цензорів та Гільдійських Майстрів. Їхня тиша і покірність були доказом вищості людської цивілізації.

Втрата золота на мосту була не лише фінансовою проблемою. Кожна монета, яку везли в Авенбург, була спільною кров'ю Гільдій.

Лаверан знав, що його робота — швидко перетворити катастрофу на політичний інструмент. Він контролював парові преси, які друкували тисячі примірників «Авенбурзького вісника». У цьому місті, де вогнепальна зброя та пар були нормою, інформація була єдиним, що несло справжню небезпеку.

Королю ж залишалося лише одне: бути голосом люті. Його функція — дати офіційне обличчя ненависті і підписати накази про публічну страту кількох вцілілих орків, щоб налякати Гільдії і показати їм: «Я ваш захист. Платіть мені далі». Однак, якщо аристократія вже перестала йому довіряти…

Тіберій просто шаленів від люті і страху. Він кричав про провал цензури, про невідому жінку, яка зрадила його, і про зеленого звіра, який за словами очевидців служив їй. Що лише підтверджувало його висновки: частина знаті пішла проти нього.

— Потрібно їх стратити! Усіх, чий статок більше тисячі мідняків.

Лаверан підняв здивовано одну брову, але нічого не сказав.

— Точно! Так і зробимо! Покличте сюди негайно міністра де Броньє і генерала Карно!

— Ваша Величність…

— Я сказав: негайно!

Тоді цензор підійшов до столу, де лежали свіжі звіти від Служби Цензури та Нагляду. Він не згадував про цю справу раніше, бо не хотів засмучувати Короля дрібницями. Але зараз це могло стати політичним інструментом.

— Звіти від СЦН підтверджують: жінка, якій нібито служить повсталий орк, відповідає опису Жанін д’Отраж. Її звинуватили мешканці Буа-Клеру у відьомстві три місяці тому, але заарештована вона так і не була. Справа здавалась дрібною провінційною сутичкою, тож ми закрили її за браком доказів. Але тепер ми використаємо її зраду для нашої користі.

— Про що ти говориш?

— Ваша Величність, — голос Лаверана став м'яким і добродушним, що ніяк не відповідало його словам. — Жорстокість має бути ефективною.

Після цього Лаверан поклав на стіл недбалий ескіз Жанін, зроблений за словами пораненого конвоїра, якого знайшли на світанку у річці.

— Ми не будемо страчувати аристократів, які ще можуть нам знадобитися. Ми стратимо саму ідею повстання. Ваша Величність, ми оголошуємо Жанін д’Отраж злочинницею, зрадницею держави, а також відьмою, яка використовує дику орчу магію для підриву стабільності нашого королівства. І засуджуємо її до смертної кари через спалення на вогнищі.

Однак останні слова Тіберій вже не слухав. Він уважно дивився на ескіз. Там не було нічого від божевільної фурії, лише втомлена вродлива жінка. Але легенда звучала переконливо.

— Добре, — прохрипів король, беручи перо до рук. — Я підпишу відповідний наказ. Що вимагає наша безпека?

Лаверан кивнув. Він чекав цього моменту.

— По-перше, ми оголошуємо про публічну страту тих орків, які вижили у шахтах. Це — демонстрація для Гільдій. По-друге, ми призначаємо найвищу в історії Королівства нагороду за голову Жанін д’Отраж. Це мотивує не лише Варту, а й приватних мисливців. По-третє, — Цензор подивився у вікно, де раптово загуркотіли парові двигуни. — Наказ Генералу Карно, очільнику Корпусу Обхідників: жодних розмов про орків. Жодних розмов про повстання. Його Корпус Обхідників отримає повний карт-бланш на використання вогнепальних загонів та парових броньованих візків для перекриття всіх торгових шляхів, що ведуть до Авенбургу, особливо з Півдня. Потрібно створити ілюзію, що ми захищаємо місто від зовнішньої загрози.

— Перекрити... А як же торгівля? — слабко запротестував Тіберій.