Глава 20. Бій на мосту

Холодний, вологий вітер долинав від річки, обіймаючи кам’яні бики старого торгового мосту. Під мостом нічна темрява була нашою єдиною надією. Жанін обрала ідеальне місце. Це був міст, на якому сходилися всі шляхи, і саме тут, за її розрахунками, мав пройти найважливіший конвой.

Тож я притиснувся до землі. Моя зелена шкіра, вимазана вугіллям та річковою гряззю, повністю зливалася з нічною тінню. Поруч, на відстані витягнутої руки, лежав Зорг. Він не рухався. Лежав так, ніби став каменем, як і одинадцять інших орків, які чекали внизу. Нас було мало, і кожен мав виконати свою частину точно.

— Тиша. Мисливці чекають на здобич, що сама йде до пастки, — прошепотів я, глянувши на Зорга. Чи зрозумів він мої слова?

Його знання орчої мови вже було кращим, ніж в день нашого знайомства. Та все ж я не був певен і іноді просив Жанін йому щось перекладати. З усіх, з ким я познайомився останнім часом, вона розуміла мене найкраще. Шкода тільки, що відмовила… Чи все ж не відмовила..? Як вона взагалі увесь цей час сприймала те, що відбувалося?

Жанін, з усією її мудрістю про папери та королів, щиро вірила, що я не знаю, як діяти в тіні, і пояснювала, як наносити бруд на шкіру, як ховатися за кущами, як «використовувати тінь». Я дозволяв їй. Її впевненість була важливою, і я розумів, що це частина нашого "ми — один організм".

Я син Гракхара і знаю, як злитися з ніччю. Та вона все одно переживала, що щось піде не за планом. Я лише тихенько хіхікав із цієї ситуації — син Гракхара, якого вчить ховатися у лісі міська жінка перед важливою операцією! Але швидко усвідомив: її знання людських папірців і наказів є для нас важливішим, ніж усі мої мисливські навички.

Я зробив все, як вона хотіла, бо її розум тепер був нашою єдиною зброєю проти їхньої цивілізації. І навіть вирушив на операцію саме тоді, коли вона сказала. Тепер залишилося тільки простежити за тим, щоб недосвідченість інших орків не зіграла з нами в злий жарт. В разі потреби, візьму удар на себе… Недарма ж я орчий син. Хоча тільки нещодавно зрозумів, що насправді означає бути орком, за що тепер соромно перед Таргулом і іншими. Сподіваюсь, вони пробачать мене, коли дізнаються, що саме я зробив для нашого народу. 

Хоча Жанін не знала наших законів, вона знала закони людей. І вчила думати, як людина-солдат: де вони стануть, як будуть патрулювати, на що звертатимуть увагу. Моя мисливська гордість була потужною, але вона була сліпа до їхніх папірців та наказів. Без знань Жанін я б кинувся на цей конвой із криком і був би оточений та вбитий кращою тактикою. До того ж, як виявилося, вона знала місцевість краще за мене. Навіть, не маючи мапу, сказала, що поки краще не йти на Північ. Чи зможемо ми, коли все закінчиться, віднайти з нею втрачену орську землю і потрапити до Незнаного Світу?

Перша позиція була під самим мостом. Шестеро орків, на чолі зі Зоргом, мали чекати, доки Жанін подасть сигнал. Їхнє завдання — саботаж. Вони мали зробити все, використовуючи мішки зі смолою, жмут сухої сірки та просякнуте ганчір’я, яке обережно прикріпили до дерев’яних поручнів. Жанін пояснила: «Вони побачать вогонь, але не зможуть його одразу загасити. Це дезорієнтує і створить паніку».

Друга позиція знаходилася на східному березі, у гущавині, звідки було видно вихід на міст. Там чекав я і четверо найшвидших орків. Моя роль була найскладнішою — мова. Жанін останні кілька годин відчайдушно втовкмачувала мені людські команди: «Стій! Вогонь!» Щоб я казав це різко, авторитетно, без орчої хрипоти. Це мало стати останнім ударом.

Сама ж Жанін стежила за усім, закутана у темний плащ, немов нічний привид. Її обличчя було напружене, але в очах я не бачив страху. 

Вона стояла трохи далі, стискаючи в руці шматок пергаменту із фальшивим наказом. Це була її брехня. Я не розумів, як такі крихкі речі, як слова, можуть бути сильнішими за мій меч. Але все ж довірився їй.

— Я чую їхніх коней. І вантаж важкий.

— Отже, вони йдуть, Тарку, — миттєво відповіла вона. — Приготуватися всім!

Її голос був ледь чутний, змішуючись із шумом річки. Я кивнув. М’язи напружились, готові кинутися вперед, але я стримався. Перевів погляд на Жанін і помітив, як вона підняла руку. Її пальці показували, що залишилося п’ять хвилин. Вона зробила глибокий вдих і прошепотіла:

— Спочатку — папір. Потім — вогонь. І лише потім — меч. Не перепутай, Тарку!

— Не хвилюйся, я твій… мʼязи і зроблю все правильно. Довірся мені.

— Так, пробач, — опустила винувато голову, але за мить знову підняла і глянула на інших. — Plus que 5 minutes. Préparez-vous tous!*

Я більше не мав часу думати про Таргула чи когось ще. Зараз я був лезом, яким керує її розум. І я відчував, як земля піді мною почала вібрувати. Це не був грім, це була важка хода коней та залізних коліс.

Кінний патруль з'явився першим. Їхні ліхтарі вирізали з ночі жовті плями. За ними йшов важкий, кремезний візок, вкритий брезентом. Його охороняли шестеро піших солдатів із довгими списами. 

Всі рухалися впевнено, наче йшли вранці по хліб, а не везли королівське золото. Але їхня впевненість була їхньою першою слабкістю.

Жанін підштовхнула мене ліктем і кивнула на вершників, які вже ступили на міст. Вони були за п'ятдесят кроків. Я стиснув щелепи.

— Час. Папір, — прошепотіла Жанін.

Потім різко вийшла з тіні. Її темний плащ майнув. Вона ступила на узбіччя дороги так, щоб її було чітко видно у світлі ліхтарів. Я відчув, як усі мої м’язи заціпеніли від жахливого порушення моєї тиші. Але я мовчав, як і всі орки. Це був її театр.

Вона підняла руку, демонструючи пергамент. Її голос пролунав над річкою. Я дивувався, як вона може так говорити без тремтіння:

— Arrêtez! Convoi! Je suis le messager du général Reichelt! Changement d'itinéraire! Présentez vos papiers tout de suite!*

Вершники зупинилися на місці, як вкопані. Один з них, із налитими втомою очима, сердито вигукнув: