Глава 18. Почуття Тарка

— Ойки, — простягнув Зорг, глянувши на мене.

І в ту саму мить Жанін вказала кудись пальцем:

— Вони там! Дивись!

Я повернувся і побачив їх. Вони рухалися у бік лісу, постійно оглядаючись і згинаючись під уявною вагою ланцюгів.

Крики "Au feu! Au feu!" змішувалися з криками Вартових. Це була ідеальна буря: люди були зайняті гасінням вогню. У цьому хаосі ніхто не очікував, що полонені спробують втекти.

Я відчував спільну, непереборну радість від того, що вони самі це зробили і мені не довелося їх шукати.

— Більше… — сказав я Зоргу, показуючи на орків, що бігли. — Визволяти! — і кинувся вперед по дузі, в напрямку, де шлях орків перетинався з лісом.

Мені потрібен був контроль і повна гарантія, що ці знесилені орки не потраплять назад у руки людей, які ось-ось оговтаються. 

Не знаю, як саме вони вибралися і чому я відразу не пішов їх шукати. Та я пробіг сто метрів перш, ніж не побачив їх ближче. Їх було десять. Вони були виснажені, вкриті вугіллям та потом. Троє з них несли на руках четвертого, який, мабуть, був поранений або надто слабкий. 

Я підбіг до них, тримаючи списа низько, і голосно проревів:

— Орки! Сюди! Я – Тарк, син Гракхара! Ви тепер вільні!

Вони зупинилися. Порожні очі піднялися на мене. Моє ім'я не мало для них жодного значення, як і слова орчою. Їхній єдиний закон був ланцюг.

— Сourir!* — крикнув я їм, піднявши списа вгору.

І це спрацювало. Інстинкт, що був вкладений у них людьми, змусив їх рухатися швидше. Вони побігли за мною, неначе я був їхнім новим Вартовим.

Я повів їх до Жанін, думаючи, що наступного разу потрібно буде спочатку знайти орків, а потім вже палити все. Це був мій прорахунок. Можливо, той орк непритомний саме через мене… Яка ж ганьба! Що я за мисливець, якщо не можу врахувати всього, що має статися під час полювання? І що я за орк, якщо вважав казками все, що чув колись про людей?

Наближаючись я помітив, що Жанін вже стояла біля поваленого дерева разом із Зоргом і тримала в руках мапу.

— Вони йдуть! — крикнула вона. — Нам! Небезпека! Не йти до міста!

Потім швидко перекинула клунок із нашими новими речами на мою спину, і, простягнувши руку вперед, вказала в глибину лісу: 

— Туди орки! Вести!

Я кивнув. Це була моя нова ноша: дванадцять орків, враховуючи мене, і одна тендітна, але до біса рішуча жінка.

За нашими спинами  вогонь спалахував усе яскравіше, але для нас він був не символом руйнування, а маяком орчої свободи. Проте було дещо, що мене дійсно турбувало. Я вирішив поговорити про це з Жанін вночі, щойно всі позасинали.

Спершу переклав Зорга, як завжди. Потім ліг поруч і обережно торкнувся плеча. Вона відкрила очі. Її щоки миттєво налилися червоним:

— Тарку?

— Сьогодні я зробив все неправильно. Наступного разу в мене вийде краще.

— Так. Я знаю, спи.

Жанін вже почала заплющувати очі, але я знову заговорив:

— Наступного разу мені, можливо, доведеться когось вбити з людей. Вони ж будуть чекати нашої появи. Будуть готуватися.

Тоді Жанін уважно подивилась на мене, наче намагалася зрозуміти, що я взагалі маю на увазі і для чого розпочав цей діалог. Прямо зараз, посеред ночі. Тож я перейшов відразу до суті:

— Жанін, якщо я вбивати людей… Ти залишишся зі мною?

Вона відразу сіла і здивовано глянула на мене. Потім провела очима по сплячим оркам:

— Мені все одно нікуди йти.

Ці слова застрягли в моїй голові, як гострий ніж. Жанін сказала це без сліз чи відчаю, але в її голосі бриніла така нещадна правда, що мені стало соромно. 

Я притягнув її до себе, у світ втечі та різанини, а потім запитав, чи не покине вона мене, якщо я стану тим, ким мав стати. Це було огидно. Я запитав про її майбутнє, знаючи, що вона вже спалила всі мости і тепер її єдиний шанс на виживання — це я, недосвідчений син орчого вождя. Моя гордість за те, що я вів цих виснажених братів, раптом потьмяніла.

Вона — людина. І вона була зараз найвідданішою істотою поруч. Тримала мапу, приймала рішення, шукала нам необхідні речі серед людей, не чекаючи жодної подяки. І все через те, що її власне життя було зруйноване моєю появою в її поселенні. Я, великий Тарк, син Гракхара, скористався цим.

Мені хотілося сказати їй: «Я знайду тобі місце. Я збудую тобі світ, де ти зможеш обрати мене, а не бути приреченою», але слова застрягли. Все, що я міг зробити, — це захистити її від холоду і від тих, хто прийде по наші душі.

Цей сором не був схожий на ганьбу мисливця, який схибив. Це був людський сором, який я вперше відчув у повній мірі. Я зрозумів, що бути лідером — це не просто кликати за собою Орків і кричати гарні слова про відродження роду. Це означає ще й нести відповідальність за вибір іншого. Особливо, коли цього вибору насправді немає. 

І якщо Жанін справді нікуди йти, то моїм єдиним завданням стало зробити так, щоб її «нікуди» перетворилося на «мій дім». Я заплющив очі, прийнявши це нове зобов'язання, важче за будь-якого Вартового чи ланцюги.

Знову все перемішалося…

Відчуття відповідальності було важким, але тиша ночі, зрідка порушувана хрипким диханням сплячих орків, обіцяла короткий відпочинок. Проте я все ж не наважувався рухатися. Намагався думати про наше майбутнє і не думати водночас про всі складнощі, через які доведеться пройти. 

Я ж від самого початку хотів показати їй орчі землі Півночі і збудувати там нам дім. Хоча тоді я мало думав: йде вона за мною з доброї волі чи ні?

Ні, знову брехня! Я завжди знав, що в нас нічого не вийде і тому боявся, що Жанін може втекти будь-якої миті. Вона ж хотіла?

Намагаючись згадати, як вона поводилась від дня нашого знайомства, я раптом відчув дивний, нечіткий дотик. Це не було різке сіпання чи якийсь рух, а щось набагато м'якше, ледь помітне. Наче пелюстка квітки впала на моє обличчя, але ця «пелюстка» була теплою і вологою.