Глава 17. Підготовка, Зорг, диверсія

Ми пробиралися гущавиною, поки свист Обхідників не став тихим, ледь чутним відлунням. Я знову відчув себе мисливцем, але тягар моєї нової ролі був важчим за будь-який клунок, який я ніс раніше. До того ж, тепер зі мною були двоє — один, хто мене розумів, але міг будь-який миті піти, і другий, кого я не розумів, але мав звільнити.

Ми зупинились біля невеликої лісової річечки — не такої широкої, як та, що змила бруд із Жанін, але достатньої, щоб сховатися. Я поклав свій спис, і перше, що зробив, — підійшов до Зорга.

Він стояв, похитуючись. Його тіло було напружене. На його шиї все ще висів важкий шкіряний нашийник, з якого я вибив замок. Жетон власності зник, але шкіра рабства залишилася.

Я вихопив у нього ніж Юго і обережно, але швидко, розрізав грубу, просякнуту потом і страхом шкіру. Нашийник упав у мокру траву.

Зорг не здригнувся. Він навіть не поворухнувся, коли я торкався його шиї. Бо був настільки зламаний звичкою до ланцюга, що його шия завжди залишалася нахиленою. 

Взагалі, цей нашийник був жахливим прикладом людської інженерії. Це був широкий ремінь грубої, майже чорної шкіри, товщиною в великий палець. Він був призначений для того, щоб фіксувати та принижувати. 

Жорстка шкіра натерла шию Зорга до червоних, запалених смуг, що свідчили про постійний тиск і неможливість зняти його навіть для миття.

Саме кріплення для ланцюга було інтегроване в шкіру: посередині ременя був вставлений масивний металевий жетон — тьмяна, посічена мідна бляха з вигравіюваним номером та знаком власності. Нижче жетона, з внутрішнього боку ременя, до шкіри був намертво приклепаний грубий залізний хомут. Цей хомут слугував єдиною точкою кріплення для важкого, іржавого ланцюга, який завжди тягнувся за Зоргом.

Я влучно розбив ножем стару, виснажену шкіру ременя. Але залізний ланцюг, хоч і відділений, все ще лежав поруч, нагадуючи, що справжній ланцюг — це людська мова та втрачена ідентичність Зорга. 

Моя справжня праця полягала в тому, щоб відновити зв'язок між звільненим тілом та орчою душею. Я відчув особисту відповідальність за кожного орка, якого люди змогли перетворити на таку порожню оболонку.

— Вода, — сказав я, жестом вказуючи на річечку. — Мийся!

Зорг подивився на Жанін. Його очі шукали людського наказу.

— Tark te demande de te laver. De purifier votre peau de la saleté. Ainsi, il vous sera plus facile de passer à autre chose*, — переклала Жанін.

Зорг повільно підійшов до води. Він роздягався незграбно. Його зелена шкіра була вкрита шрамами від побоїв і незрозумілих знаків.

Я відвів погляд, взяв Жанін за руку і повів до найближчого дерева. Моя увага тепер була повністю зосереджена на Жанін. Вона показала пальцем на срібло:

— Гроші. Місто. Одяг. Дурні речі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі. Наша зелена шкіра вимагала маскування, якщо ми хотіли діяти, а не просто ховатися.

— Я знаю, як купувати, — прошепотіла вона, використовуючи, на диво, орче слово «знаю», а потім перейшла на рідну мову. — J'irai tout seul. C'est un gros risque pour toi de débarquer en ville maintenant. Tout le monde te cherche sans doute. Et puis, il faut que tu apprennes à mieux connaître Zorg. J'espère que vous vous entendrez bien.*

— Cacher*, — наказав я їй. — Danger!* Je t'attends. Reviens vite.*

Вона кивнула і провела рукою по моїй щоці. Схоже, Жанін довіряла мені більше, ніж я гадав. Чи означає це, що вона не збирається повертатися до людей?

Вона була моїм голосом у світі людей, і я відпускав цей голос у вороже середовище. Це було божевілля, але іншого виходу не було.

Жанін пішла. Я залишився, повернувшись до Зорга. При цьому постійно думав над тим, що такого Жанін збирається купати?

Перш за все, нам, мабуть, потрібен одяг, який би приховував зелену шкіру і не привертав уваги Обхідників. Не багатий, але й не жебрацький. Бажано з шапками чи капюшонами, щоб приховати форму наших черепів і облич.

Я б ще взяв якийсь матеріал для маскування. Фарбу або вугілля. Чи ще щось, що могло б змінити відтінок нашої із Зоргом шкіри у критичний момент.

Не зайвим буде і дізнатися, де розташовані всі шахти…

Проте, чи зробить Жанін все саме так, — я не знав. Мені залишалося лише чекати. Це було важче, ніж здавалося. Тож я сів поруч біля Зорга, коли він виліз із води, і почав шукати невелику паличку на землю. 

— Я... — вказав на себе і швиденько замалював силует орка. — Тарк.

Потім вказав на нього:

— Ти…

— Тарк! — вигукнув він, показуючи на мій рисунок.

— Ні! — гиркнув я.

Зорг винувато опустив голову, наче готувався до того, що я надаю йому прочухана. Та я не збирався нічого такого робити. Тільки зітхнув, намагаючись хоча б приблизно уявити, що саме він пережив, що тепер так поводиться.

Потім почав малювати: нашийник, спис, потім нашийник і закреслення.

— Свобода, — промовив я повільно. — Воля. Ти — вільний!

Підняв руки вгору, намагаючись зробити заперечувальний жест:

— Не ображати тебе!

Показав по черзі на себе, нього і малюнок орка:

— Орки. Ми. Брати. Розумієш, орки? Ми!

— Ойки, — спробував повторити Зорг.

— Так, ми — орки. Однакові. Дружити. Брати. 

Знову показав на себе пальцем:

— Тарк.

Він повторив за мною і показав на себе пальцем:

— Зорг.

Я усміхнувся. Для першого діалогу зовсім непогано… Але потрібно його більше познайомити з нашою культурою. Чому ж він не знаю орчої? Невже відразу народився в рабстві серед людей?

Провів поглядом по його силуету, намагаючись хоча б приблизно оцінити вік Зорга. Проте він був занадто зморений, щоб сказати, чи він такий самий, як я? Чи старший?

Та й зрештою, це не так вже і важливо. Головне, що на одного вільного орка вже стало більше.

Знову перевів на нього погляд. Зорг дивився на малюнки, а потім — на мене. У його очах несподівано з'явилося якесь засудження.