Глава 16. Орк рятує орка

Я біг, але час у моїй голові ніби зупинився. Спогади почали виринати в голові один за одним…

Згадав, як вперше почув історію про людей. Тоді я і подумати не міг, що вони справді існують. Вони здавалися мені якимись міфічними істотами, яких вигадали матір, щоб розповісти казку на ніч. 

Потім побачив їх власними очима і подумав, що вони добрі. Просто налякані, тому що ми, орки, не знайшли потрібного слова, аби подружитися з ними. Лише зараз я почав розуміти, чому ті казки були такими похмурими і зовсім невеселими.

Владар — був далеко не єдиним лордом, якого вбили люди. Вони, немов саранча, йшли вперед, змітаючи все на своєму шляху. Однак оркам не було, куди відступати. Ми жили на Півночі, і за нашими спинами простягався океан, вкритий дрібними шматками льоду.

Аби мати хоч якийсь шанс врятувати свій рід, наші предки почали пробиратися вниз, знаючи, що половина з них загине. А половина з тих, що виживе, буде взята в полон.

Тим не менш, кровʼю і потом вони відчайдушно прокладали собі дорогу, розділившись на невеликі групи. Одну з таких груп повів за собою Грімак. Багато мужніх орків тоді полягло, поки вони йшли. Проте слово своє він стримав і привів орських дітей до галявини, подалі від людей, де було три річки. 

Згодом ті діти виросли, одружилися між собою і народили нових діточок. Ті ще одних, а ті ще одних… І так потроху почало стиратися з памʼяті, якою ціною ми опинилися серед дерев. Аж поки до тієї галявини не прийшли люди і не почали будувати там собі місто.

Ох, яким же малолітнім дурнем я був, коли думав, що ми зможемо з ними потоваришувати! Недарма наш вождь, ким тоді був Таргул, казав нам бути насторожі. Та хіба ж сприймав я його слова всерйоз? Звісно, ні! Підлітковий романтизм і перше яскраве почуття зробили свою справу, затьмаривши розум.

Я гадав, що маю спокутувати провину перед людьми, бо заподіяв біль Жанін і ледь не зруйнував її поселення. Але насправді увесь цей час я був ворогом свого ж роду, поставивши особисту мрію вище за виживання племені.

Подорож із Жанін відкрила мені очі на безліч речей. Я побачив справжню суть людей, коли вони хотіли влаштувати їй судилище. Віднайшов рештки фортеці Владара і зараз побачив, ким насправді увесь цей час вважали нас люди.

Ох, свята матінко! Аби ж лише хтось раніше показав мені мого побратима з ланцюгом на шиї. Або розповів, що Жанін, заради порятунку, змушена буде назвати мене "рабом" і "слугою"! Тоді б в мене не було цих підліткових ілюзій і я б не підставив власного батька.

Решту свого життя я маю присвятити тому, щоб допомогти кожному полоненому орку отримати його законну свободу…

Завинив перед людьми? Ні. Я винен лише в тому, що повірив у казки про мир між нашими народами. Якщо і спокутувати свій гріх, то лише перед орками…

Я не чув ні крику Жанін, ні благань Юго. Не відчував навіть, як м’язи напружуються під шкірою, коли зривався з місця. Я чув лише один звук: дзвін заліза попереду.

Це був дзвін ланцюга, яким прикували мого побратима до стіни. І цей звук розірвав той серпанок ілюзій, який я так дбайливо плекав. Моя голова дуже довго була забита наївними думками про спокуту і божевільною, егоїстичною мрією про спільний дім із Жанін на орчій землі. Однак тепер я бачив правду. Не в переказах, не в руїнах Владара, а тут, на брудному задньому дворі таверни.

Ось, про що завжди попереджав Вождь Таргул! Ось, про що співали старі орчихи! Тепер я нарешті все зрозумів… І мчав, тримаючи списа, як продовження своєї руки.

Зелені очі мого роду тепер були порожні, опущені до землі, як у старої, побитої худоби. Діти, людські діти, смикали його за ланцюг, сміючись. Вони не боялися. Вони гралися його болем.

Мій гнів був некерованим. За кілька секунд я долетів до стіни, немов випущена стріла. Діти, побачивши орка із списом, із криком кинулися тікати. А я зупинився перед своїм побратимом.

Він не підвів погляду. Навіть не здригнувся. Здавалося, він забув, що таке надія. Але я підняв списа вище і націлився на замок, що тримав ланцюг.

— Тарку! Зупинись! – ззаду долинув відчайдушний голос Жанін. Вона бігла за мною.

Проте я мав це зробити. Розмахнувся — і дерев’яне древко списа з оглушливим тріском вдарило по залізному замку, висікаючи іскри. Замок, мабуть, був кований міцно. Ланцюг не відірвався. Але звук привернув увагу. З таверни, з кухні, щось закричали.

Я ігнорував їх. Знову підняв списа, цього разу цілячись у слабке місце замка, де іржа зустрічалася зі зносом. Моя рука не тремтіла.

Нарешті, прикутий орк підняв голову. Його очі, напівприкриті, затуманені, подивилися на моє обличчя. Вони не випромінювали вдячності чи радості. Вони випромінювали давню, важку тугу і... засудження.

Його змучені губи ледь поворухнулися:

— Сourir…*

Я не встиг відповісти. Двері таверни відчинилися. З них вивалився величезний, жирний чоловік у заплямованому фартуху. Мабуть, скупник, якому Жанін продала наші речі. 

За ним вискочило ще двоє – звичайні, опецькуваті селяни.

— Hé! Qu'est-ce qui se passe? Qui touche à mon esclave?* — заволав скупник.

Я проігнорував його. Замість цього зробив третій, останній удар. Вклав у нього всю лють мого роду і все каяття мого серця.

Бах! Цього разу замок здався. Він розколовся навпіл, а важкий ланцюг зі скреготом упав на землю. Орк був вільний, хоча все ще стояв, наче його тримала невидима мотузка.

— Тарку! Небезпека!

Жанін була вже поруч. Вона схопила мене за руку, намагаючись відтягнути, але я не зрушив з місця. Скупник, побачивши ланцюг на землі, кинувся до нас.

— Attrape-les! Il a attaqué mon esclave!* – кричав він, вказуючи пальцем.

Я швидко схопив звільненого орка за плече. Його зелена шкіра була холодною і пітною. Він був виснажений, але коли я вклав йому в руку залізний ніж, який до цього забрав у Юго, його м’язи згадали своє призначення.

— Біжи!  – проревів я.

Юго, що стояв осторонь, злякано втупився у мішечок із монетами, забувши про все на світі.