Глава 15. Дві людини вирішили поговорити

Я йшла за ним. Кожен крок був важким, але вже не від виснаження, а від нового, незрозумілого тягаря у моїх грудях. Це було збентеження. Я дивилася на його широку спину, на те, як на ній тримається важкий клунок зі шкіри…

Тарк ішов вперед, прокладаючи шлях нам обом. Його спина... колись була для мене символом монстра, який увірвався в моє тихе, передбачуване життя і знищив його. Але тепер він був моїм єдиним захистом від невідомого дикого світу.

Коли я побачила, що він заснув біля річки, в мені прокинувся старий, інстинктивний голос, який кричав: Біжи! Це твій шанс! 

Цей голос належав тій Жанін, яка виросла в безпечному поселенні, яка вважала орка хижаком. Але я не пішла. Навпаки, підійшла ближче і почала вивчати його обличчя. Він більше не здавався мені, схожим на звіра. Звір не спить так глибоко. І звір не ризикує собою заради викраденої здобичі.

Тарк був звичайним мужчиною, який зробив неправильний вибір і тепер несе його наслідки. І найстрашніше – його невиправдана довіра до мене. Він залишив мене саму біля води, знаючи, що я можу втекти.

Цей акт довіри став моєю найважчою пасткою. Він хотів, щоб я помилася. І я відчула, що змила не тільки бруд, але й чисту, незаплямовану ненависть. Те, що залишилося, було складним коктейлем із залежності, співчуття та... виснажливої цікавості.

Його розповідь про Владара та Перший Закон ще більше підірвала все моє сприйняття. Ми, люди, завжди вважали їх дикунами без історії, без душі. Але саме ми вбили їхнього правителя і знищили Закон. Не дивно, що вони ніколи не довіряли нам і завжди стежили за Буа-Клером.

Відтоді, як я переїхала туди, завжди відчувала, що хтось дивиться на мене. Іноді чула чиїсь кроки. Проте завжди була впевнена, що то дикі звірі, аж поки Тарк не опинився під моїм вікном. Тоді я вже згадала Сан-Мело.

Це було велике портове місто на півдні, відоме своєю торгівлею. Воно було значно прогресивніше за Буа-Клер.

Буа-Клер — лише невелике, ізольоване сільське поселення. Це поселення є втіленням відсталості, страху та упереджень. Люди там досі вірять у прикмети, покладаються на ручну працю, мотики та каміння, а їхнє знання світу закінчується на межі лісу. Чи винні вони в цьому?

Ліс біля Буа-Клеру — це один з останніх великих, неконтрольованих анклавів для орків. Це не "останнє місце", але, безумовно, важливе. Хоча орки там надають перевагу зайвий раз не лізти до людей. В той час, як жителі інших південних провінцій регулярно стикаються з їхніми набігами, і їхній страх ґрунтується на особистому досвіді. Вони вважають, що орки — це зло, яке потрібно винищити.

У прогресивних же містах Півночі, розташованих ближче до столиці, навпаки, орки сприймаються як віддалена, маргіналізована меншість. Їх вважають там менш розвиненими людьми. А в столиці то й взагалі їх можна побачити, як екзотичних рабів-охоронців у багатих будинках. 

Чи маю я попередити про це Тарка? Хто знає… Я навіть не уявляю, куди він взагалі прокладає маршрут. Але якщо ми продовжимо завжди йти вгору, то рано чи пізно можемо опинитися в столиці. І це варто враховувати... 

Однак я не бачу в ньому того, хто викрав мене. Навпаки, я починаю бачити в ньому того, хто втратив свій народ, свій Закон і свій дім через наївну спробу... подружитися зі мною. Тож, можливо, я все ж маю його якось попередити, що він може втрати і свою свободу.

Моє ставлення до нього з кожною годиною змінюється з «Як я втечу від монстра?» на «Що я буду робити, якщо його все ж схоплять?». 

Це жахливе усвідомлення. Я не хочу кохати орка. Я ненавиджу той факт, що він єдиний, хто може захистити мене практично від усього на світі. Але ще більше я ненавиджу себе і те, що починаю його розуміти.

Коли Тарк прокинувся, я побачила, як його зелені очі розширилися від радості, що я не втекла. Це була справжня, чиста радість, немов у дитини, яка отримала подарунок на свято... 

Я зрозуміла: він бачить у мені не здобич. Він бачить у мені свою спокуту і водночас спробу створити нове життя. Його мотиви значно щиріші, ніж я гадала ще кілька днів тому.

Тарк, сам того не знаючи, став джерелом тепла, яке постійно топить мій лід. Я не кохаю його, але вже не впевнена, що не зроблю цього у майбутньому. Принаймні, його смерті я більше не хочу. І це, мабуть, найстрашніше зізнання, яке може зробити викрадена жінка.

Його спина все більше здавалася для мене величезною і надійною. Вперше за багато днів, я відчула, що йду не за ворогом, а за долею. І вона була зеленою. Який же це жах!

Ми йшли ще, можливо, годину, і ліс знову почав відступати. Дерева ставали рідшими, а густий зелений намет над головою поступався місцем блідо-блакитному небу. Однак я передбачала, що за кілька метрів дерева зʼявляться знову. Тарк вмів обирати шлях таким чином, щоб ми майже завжди були серед дерев. 

Та раптом він сповільнив крок і підняв списа. Його інстинкт вартового загострився. Я почала озиратися. Десь пробігли дикі звірі чи нас наздогнав хтось з орків?

Ми вийшли на узлісся. Переді мною розкинулося величезне, майже безкрає поле. У повітрі панував запах землі.

Тарк вказав пальцем кудись вперед:

— Людина.

Саме в цей момент, далеко на обрії, я побачила рух. Він був повільним, але невпинним. 

Чоловік йшов, зігнувшись, і збирав щось у землі. Мабуть, плоди чи коріння. Не знаю точно, але серце шалено забилося в грудях. Я підняла руку, готова крикнути, готова бігти до нього, до цивілізації, до нормальності… Аби ж тільки забути про всі складності цієї подорожі!

Та в ту саму мить, коли я вже збиралась вигукнути, помітила, що Тарк зупинився. Він побачив мій рух і завмер. Його обличчя напружилося, у очах не було гніву. Проте він виглядав так, наче поглядом питав мене: все таки втечеш? Чи залишишся зі мною?

Я опустила руку та було вже пізно. Чоловік помітив нас. Він вирівнявся. Його погляд зупинився на Тарку, що тримав списа, і на моєму виснаженому обличчі. І він … закричав.