Глава 14. Кордон Незнаного Світу

Я просувався вперед. Жанін йшла за мною. Її кроки були короткими і невпевненими. Для неї це був просто ліс, бруд і коріння. Для мене ж – сліди історії мого народу.

Тут, на кордоні Незнаного Світу, колись жили ті, кого вона називала «ойками». Вони були кращими за нас. Вони не від кого не ховалися.

Я зупинився перед гігантською брилою, що майже повністю заросла товстим, наче хутро, мохом. Жанін провела по ньому рукою, відчуваючи холод каменю.

— Mur, – прошепотіла вона, використовуючи людське слово, яке я вже встиг вивчити.

Mur — стіна.

— Так, – кивнув я, вказуючи на залишки, що тягнулися вглиб хащі. – Тут жив мій рід. Вільний. До війни.

Жанін підвела на мене очі, у них не було страху. Я зрозумів: вона вимагає історії. У дитинстві, коли старі орки розповідали про славні часи, я завжди слухав уважно, хоча більшість орків вважали це лише казками.

— Хочеш... історію?

Я вимовив це орчою, а потім, згадуючи наші уроки, спробував перекласти її слово:

— Histoire?

Жанін ледь помітно кивнула. Я підійшов до високого, викривленого дерева, що виросло прямо з руїн, і почав:

— Мій батько… Гракхар... розповідав про Владара, – я намагався говорити повільно, підбираючи більш прості слова, аби Жанін зрозуміла. – Він був вождем. Дуже-дуже давно. Цей мур... це було місто Владара.

Ми рушили далі, обходячи коріння, що спліталося, наче кістки. Повітря тут було вологе і важке, пахло гнилою деревиною та часом. Але я змусив себе говорити далі.

— Владар був дивний. Він не носив ніколи зброї. Його закон був... інший.

Ми вийшли на маленьку галявину, де стародавня бруківка, розколота і покрита листям, все ще проглядалася. Це була колишня площа. Я обвів рукою навколо.

— Тут. Щороку. Навесні. У Владара був Звичай. Усі орки тоді полювали на траву — на плоди, що росли в землі. Збирали. Не вбивали. Але Владар не їв плодів.

Я опустився навколішки біля розколотого каменю і почав ним малювати по землі. Я намалював великий колоподібний плід, схожий на гарбуз, і поруч — дрібну пташку.

— Владар вірив, що орк має пам'ятати, звідки він прийшов. З гір. Але він не хотів, щоб орки їли м'ясо щодня. Тому він мав Своє Полювання, — я провів лінію від пташки до гарбуза. — Раз на рік Владар виходив на полювання на Птаха Насіння. Дрібна птаха. Не варта часу воїна. Але він полював. А потім... – я намалював пташку, що лежить на тарілці, а поруч — горщик з кашею. — Повернувшись, він не їв її сам. Він ділив її між своїми ворогами!

Я показав на стіну, ніби за нею ховалися ті, хто ворогував із Владаром у поселенні.

— Казали, це був його закон. Не можна їсти дичину, яку ти полював для своєї розваги. Але ти маєш розділити її з тими, кого ти ненавидиш, щоб пам’ятати, що ви однієї крові. Ви — єдині.

Увесь цей час Жанін мовчала, але уважно розглядала мої малюнки: плід, птах, стріла, вороги, розділена їжа. Я бачив, як її погляд, а значить і думка, блукає десь далеко.

— Цікаво... – прошепотіла вона по-людськи.

Я підвівся. Відчуття, що я ділюся чимось важливим з нею, було сильнішим за біль у м'язах. Я хотів, щоб вона зрозуміла: ми, «ойки», не просто дикуни з лісу. 

— Владар хотів, щоб орки говорили зі своїми ворогами. Щоб ділилися тим, що могли б з'їсти самі. Але люди... – я махнув рукою в напрямку Півдня. – Люди прийшли. Зі своєю жадібністю. З чисельністю. Вони не ділилися. Вони брали все. І ми втратили свій Перший Закон. Втратили мури.

Сонце ледь пробивалося крізь густе листя, кидаючи світло на наші з Жанін обличчя. Вона не посміхнулася і не подякувала. Лише зробила маленький крок уперед.

— А цей Владар... – Жанін вимовила його ім'я обережно, ніби з повагою. – Що з ним сталося?

Я відвів погляд у гущавину, в бік, куди ми прямували.

— Його вбили. З'їли його птаха. Не розділили. Це був Кінець Закону. Але я сподіваюся... я знайду місце там для нас. Ми зможемо з тобою... ділитися.

Ми пройшли ще з годину. Ліс згущувався, але я відчував, що ґрунт стає вологим, а повітря – свіжим. Давні мури залишилися позаду.

До мого слуху докотився тихий, але постійний звук води. Це був не той бурхливий потік, який зустрічається у високих горах, а щось більш лагідне і невпинне. Я зупинився.

Жанін, що йшла за мною, втомлено нахилилася, спершись на коліна. Її обличчя було покрите потом і брудом. Вона була виснажена. Я розумів, що її людське тіло не здатне більше витримувати цей темп. І кивнув у бік звуку.

— Вода. Річка. Митися, — спробував показати жестами. — Чисто. Добре.

Після цього ми спустилися крутим схилом. Я обережно розсунув густі кущі папороті, і перед нами відкрилася річка. Вона була широкою, але неглибокою. Несла свої води повільно і велично. Вони були темно-смарагдового кольору від віддзеркалення дерев, що схилялися над ними. 

На поверхні, наче маленькі зірки, тремтіли іскри сонячного світла. Берег був піщаним і чистим, вкритим гладкими, обточеними водою камінцями. Це було ідеальне місце для зупинки. 

Я повернувся до Жанін. Поклав все на землю і, відразу відчувши полегшення, рукою показав на річку, потім на неї. 

— Жінка. Митися. Чисто. Добре.

Я спробував використати найпростіші слова, щоб вона зрозуміла, що це час для відпочинку. Та вона чогось почервоніла і подивилась на мене з-під лоба. Я подумав, що це найкращий час залишити її саму. Тому підняв великий палець і провів ним по своєму горлу. 

— Ніхто. Безпечно, — вказав на дерева по обидва боки річки. — Я. Йду. Дивлюся. Там.

В цю мить її рука замахнулась, наче вона захотіла дати мені ляпаса. Вочевидь, Жанін неправильно зрозуміла мої слова. І я поквапився втекти якнайдалі.

Із собою взяв лише спис, на мить затримавши погляд на її червоному від люті обличчі. Про що вона взагалі подумала? Чи людям не потрібно митися? Я б помився…

Чого розсердилася? Запитати про це я не наважився. Без зайвих слів розвернувся в той бік, звідки ми прийшли. Тільки за кілька метрів нарешті зрозумів, про що вона подумала, і відчув, як мої щоки теж запалали.