Глава 13. План Тарка

Я сидів, прикриваючи Жанін своєю спиною, і дозволяв собі вперше за довгі дні думати не інстинктом. Ми втекли. Гуркіт каміння, крики людей — все це залишилося позаду, у Буа-Клері. Це було єдине, що мало значення: Жанін була тут, моя, і я її врятував. Але це був лише початок.

План був простий і жорстокий: йти далі на Північ. Південь, Схід і Захід — скрізь були люди, міста, дороги. Рано чи пізно, хтось із Буа-Клеру згадав би про орка, який забрав жінку, і погнав би варту. Там, де є людський закон, є і погоня. Там, де є дороги, є і сліди. Однак є один напрямок, який люди бояться: Північ, Незнаний Світ.

Старші орки розповідали про ті землі, як про міфи. Про холодні ліси, високі скелі, про якісь стародавні фортеці, де орки жили до того, як прийшли люди і змусили нас почати ховатися. Але це були історії. Жоден із орків вже давно не ходив туди. Тож актуальної інформації про Північ немає ні в кого.

Це лякало. Я завжди знав свій ліс, свої стежки. Міг полювати із заплющеними очима. Але там, на Півночі, я буду наче сліпий. Без інших розвідників чи будь-яких орчих мап. Мені доведеться розраховувати лише на віру у те, що якщо там немає нічого цінного для орків, то там не буде і людей. Люди взагалі за природою непостійні. Могли і піти вже кудись. А отже, ми будемо у безпеці. Проте про всяк випадок, в мене був спис, який дали інші орки, коли я благав їх не чіпати Жанін. 

Ніж, спис і миска — цього вистачить, щоб добути їжу, поки ми не вийдемо далеко за межі лісу. Доведеться багато полювати. Нам потрібні будуть шкури.

Я маю знайти місце, де Жанін зможе жити. Не просто вижити, як орчиха в печері, а жити, як жінка. Для початку треба знайти чисте джерело, місце, де можна розвести вогонь без страху і, можливо, навіть пощастить знайти щось схоже на той чистий, теплий «дім», в якому вона раніше жила. 

Північ — це нескінченний, дикий шлях у невідомість. Потрібно бути готовим до всього…

Повільно провів рукою по волоссю і спробував подивитися на зорі. Думки постійно крутилися навколо того, що треба знайти пустку, де ніхто не носить зброї та не будує високих мурів.

Гракхар бачив у мені мрійника. Чи зможу я довести всім, що відмовитися від жорстокості заради цієї жінки — не слабкість, а нова сила, гідна мого батька?

Довелося наступного дня багато йти… Я ішов на чолі, легко, як тінь, хоча м'язи вже напружувалися. Ми пройшли вже цілий день шляху на Північ, і запасів майже не залишилося. Але їсти щось потрібно було. Інакше б Жанін не змогла витримати наступні дні подорожі. Її тіло було зовсім не треноване. І я знав, що незабаром знову доведеться зробити перерву. 

Тоді я відчув його — запах великого, старого звіра. Він був важкий, вологий, і небезпечний. Це був не просто олень чи вепр, а справжній ведмідь. Хутро такого звіра могло зігріти нас обох у холодну ніч, а м'ясо забезпечило б їжею на кілька днів. Це була здобич, гідна воїна.

Однак очі інстинктивно глянули на Жанін. А в голові пролунав голос Гракхара: «Запамʼятай, сину, ведмідь — звір, який знає, як вбивати орків. Він — справжній цар лісу, і ти не зможеш з ним ніяк домовитися. Це тобі не білка і навіть не олень. Вбити ведмедя — це честь для будь-якого воїна».

Честь воїна…

— Стій там, – знову глянув я на Жанін і поклав руку їй на плече, обережно направивши до коренів старого бука. – Заховайся. Моя. Не рухайся. Дивись. Не бійся.

Сподіваюсь, цих слів вистачило, щоб вона зрозуміла…

Вона кивнула. Очі Жанін стали великими від жаху, але вона не сперечалася. Її покірність, її довіра зробили мене сильнішим. Це був момент, коли я мав довести для початку собі, що вибрав правильний шлях. Я повинен був стати Воїном для неї.

Тому схопив спис і рушив уперед, відкинувши будь-яку думку про спілкування з твариною. Це був час не для "мови лісу". Це був час для "мови сталі".

Я рухався, як навчав Гракхар, — тихіше за вітер, швидше за тінь. Моя хода була нечутна. Ждиним шумом було моє власне дихання.

Звір рився у землі. Це був величезний бурий ведмідь, із заплутаною шерстю та слідами старих сутичок. Він був важкий, повільний, але неймовірно сильний. Я обійшов його проти вітру. Бо знав: мій єдиний шанс — один, чистий, вирішальний удар, як заповідав Гракхар на полюванні на велику дичину.

І кинувся вперед. Ведмідь почув мої кроки лише в останній момент, розвернувся, видаючи оглушливий рев, наповнений люттю і болем. Цей рев був гучніший, ніж крики людей у Буа-Клері. Звіриний страх намагався паралізувати його. Але я був воїном. Сила Гракхара наповнювала мої руки.

Я увіткнув спис в його пащу, прямо в горло. Я цілив у саму суть його життя. Спис увійшов глибоко, і я, не відпускаючи держака, встиг відскочити, коли звір опустив масивну лапу. 

Ведмідь упав, корчачись. Його лапа відчайдушно дерла землю. Кров ринула на мох. А я стояв, важко дихаючи. Тіло тремтіло від шаленого припливу адреналіну. 

Коли повернувся до бука, Жанін визирнула з-за коренів. Її обличчя було бліде, очі наповнені жахом, але в них тепер горів новий вогонь. Наче вона нарешті побачила в мені не просто орка, а щось більше. Можливо, мою смертоносну силу, яка щойно вбила звіра, здатного розірвати будь-кого на шматки.

Я підійшов до неї і показав на мертвого звіра:

— М'ясо. Хутро. Тепло.

Жанін не відповіла. Вона лише дивилася на мене, мовчки. Не відвернулася. Не втекла. І це було важливіше за будь-які слова.

Я нахилився над ведмедем, перевірив, чи він не дихає. Потім витягнув ніж і почав працювати. Шкура була товста, м’язи — щільні. Я знав, як розділити тушу, щоб не втратити жодного шматка. Кров стікала в мох, але я продовжував.

Жанін не питала, не втручалася. Просто дивилася. Я відчував її погляд на своїх руках, на спині, на обличчі. І це змушувало мене бути точним. Щоб вона бачила: я не просто вбиваю — я забезпечую.

Коли закінчив, ми перенесли м’ясо до невеликої галявини. Я розпалив вогонь. Вона принесла воду. Ми майже не говорили.