Глава 11. Світанок у Ворожому Домі

Я прокинувся від дивного відчуття тиші. У таборі орків ранок завжди починався з хрускоту багать, сопіння сплячих або шарудіння звірів у чагарниках. Тут було інакше. 

Я сидів біля стіни, загорнутий у м’яку подерту ковдру. Щойно мої очі відкрилися, зрозумів, що Жанін зникла. Її місце на ліжку було порожнім. В кімнаті панувало лише тьмяне ранкове світло. Я відчув легку паніку. Підскочив на ноги, але швидко зупинився. Це був мій єдиний шанс на спокуту перед людьми.

Трохи посидівши ще, почав оглядати будинок. Сподівався знайти щось їстівне. Підвал був закритий, килим лежав рівно. Всюди були дивні незрозумілі речі. Проте дерев’яний стіл був гладким. На ньому лежали наші знаряддя спілкування: шматок кори і чорне вугілля, яким ми писали слова. Чи вдалося мені хоча б трохи завоювати довіру Жанін і наблизитися до неї? Якщо спробую ще раз подарувати квіти, чи візьме вона їх цього разу?

Аби відволіктися від зайвих думок, взяв вугілля і намалював на корі великого, потворного «Орка», а потім закреслив його і зробив нариси маленької, тендітної жінки.

— «Жінка» … «Жанін» … 

Увага раптом перемкнулася на вікно. Зовні був «Дім» — багато «домів», що стояли близько один до одного, як перелякані звірі. Я пам’ятав гнів Ніколя, який прийшов пізно ввечері. І той поцілунок, що був перед цим... 

Руки обережно торкнулися губ. Щоки відчули жар. Це було справжнє божевілля. Про що я тільки думав, коли побіг до неї? Єдине, що хотів в ту мить, — це вчепитися в Жанін і не відпускати її більше ніколи.

Але люди знову почали кудись йти. Можливо, їх налякав орчий патруль, який чувся вночі? Чи вони готувалися до обшуку? 

Я обережно притулився до стіни, щоб не було видно моєї зеленої шкіри. За кілька хвилин помітив Жанін. Вона стояла у центрі невеликого кола, оточена мешканцями поселення. Поруч був Ніколя. Його обличчя було якимось застиглим. Чи не вирішили люди влаштувати її судилище, як зробили нещодавно орки мені? Хто знає, чим би все закінчилося, якби Гракхар був хоча б трохи слабше…

Про всяк випадок я почав оглядати інших людей. Там була одна особа, яку я вже трохи знав. Але не з дуже доброї сторони. Так, це беззаперечно була вона — матір Гастона. Її обличчя було сповненим гніву. Вона почала вигукувати слова, які я ще не встиг вивчити. Однак її тон був схожий на гнівну орчу пісню: високий, пронизливий, повний звинувачення. Вона була не просто зла — вона вимагала покарання.

Погляди усіх присутніх були прикуті до Жанін. Я бачив, як вона намагається говорити спокійно, хоча її жести були напруженими. Вона точно захищалася. І моє тіло також напружилося. Моє серце стискалося, а внутрішній воїн почав кричати, вимагаючи справедливості. Честь орка наказувала мені вийти, кинути виклик і прийняти бій, як це зробив мій батько, Гракхар. Та я не був до кінця впевнений, що справді допоможу цим Жанін.

Я чув уривки людської мови — гнівної, пронизливої, схожої на те, що я пережив нещодавно. Вони, як і моє плем'я, шукали винного, щоб відновити свій порядок. А винною була та, хто спробувала вчинити інакше. Вона трималася гордо, але я бачив, як напружено стиснуті її губи. І раптом у мене промайнула жахлива думка: люди нічим не кращі за орків. Керуючись своїм болем і страхом, вони готові знищити того, хто здається їм загрозою. Це було справжнім дзеркалом, а не те, яке тримала Жанін, коли я вперше побачив її.

Я мав таки вийти, кинути виклик цій юрбі і захистити свою... свою що? Ця думка зависла в моїй голові: "свою". Це була та ж сама відчайдушна потреба, яка змусила Гракхара стати на моє місце. Я розумів його жертовність тепер, бо вона була продиктована не лише батьківським обов'язком, а й інстинктом захисту того, що є найціннішим.

І саме тоді я усвідомив. Жанін... Вона моя. Це слово було грубим, примітивним, але воно звучало правдиво. Це не "трофей", не "полонянка", як би сказав Вождь. 

Вона — мій Громовий Оскол, єдина причина, чому я тепер тут, єдиний міст між моїм минулим і майбутнім. Той гарячий, несміливий поцілунок назавжди відокремив мене від орчого табору. Я відчув, що задля її безпеки готовий піти проти всіх, як пішов проти Таргула.

Проте якщо я вийду, це буде кінець і для неї, і для мене. Це буде груба, примітивна орча відповідь на людський гнів, і вона принесе лише ще більше крові. Та чи є в мене зараз вибір?

Голос Жанін, що захищалася, став тоншим, а її тихий відчай, що проривався крізь чужий гомін, почав пронизати мене, наче лезо.

Глядачі в мить перетворилися на хижаків. Хтось штовхнув Жанін. Інший простягнув руку, щоб схопити її. А третій вже почав готувати мотузку. У цей момент уся логіка і витримка розсипалися, як сухе листя. Орча природа перемогла. Великі грубі руки стиснулися в кулаки.

Я вибив віконницю, і з гучним тріском деревини вискочив назовні. Повітря розірвав спільний зойк жаху. Юрба, що оточувала Жанін, заціпеніла.

— Геть від неї! — кинувся я до Жанін. 

Не вагаючись, схопив її, підхопивши однією рукою під коліна, а іншою під спину, як мішок із провіантом. Вона лише встигла тихо зойкнути від несподіванки й міцно обхопила мою шию.

Юрба оговталася. Вони не були воїнами, але їхнім рушієм був страх. Вони кинулися вперед із палицями, мотиками та камінням. 

Тримаючи Жанін на руках, я почав пробиватися до краю їхнього невеликого містечка. Каміння летіло з усіх боків. Я відчув тупий удар по плечу, але міцна зелена шкіра та м’язи витримали. Проте довелося використовувати свою вільну руку, щоб відбивати удари та відштовхувати найбільш агресивних чоловіків. Жодного вбивства, лише груба сила, щоб прокласти собі шлях. Моєю єдиною метою було вийти звідси, тримаючи її.

Я відчував, як Жанін, згорнувшись на моїх руках, тремтить. Її страх був відчутним і я знав, що цей страх породив я. Він був і в тих, хто кидав у нас каміння.

Таргул завжди казав, що люди — монстри. Жорстокі, підступні, їхній єдиний закон — це ніж. Але я зустрів Жанін. І вона була винятком. В неї не було справжньої агресії. Скоріше, нерозуміння і розгубленість.