Глава 9. Новий вождь

— Що це означає, Гракхаре?! — гримнув Таргул, підхопившись на ноги.

Всі орки дивилися тільки на них двох. Мій батько показав мені жестом, щоб я сів, а сам почав говорити:

— Таргуле, сорок зим ти вів нас за собою. Ми вірили тобі і поважали кожне твоє слово. Однак зараз ти помиляєшся. Люди — нам не вороги!

— Брехня! — гаркнув вождь, і клинок його меча вп'явся в горло мого батька.

У цю мить мені хотілося зірватися на ноги і закричати: «Це я! Я в усьому винен!» Але батько навіть не глянув на мене, лише ледве помітним жестом наказав сидіти. Потім доторкнувся до леза меча і опустив його вниз.

— Я разом з іншими воїнами багато часу стежив за «Галявиною Трьох Струмків». Мій син навіть ходив туди. У людей немає нічого, здатного знищити нас.

— І наскільки щиро ти віриш у це? — вождь знову підняв свій меч і направив його на мого батька. — Чи готовий віддати своє життя?

— Так, готовий. Але лише на полі бою, як і належить справжньому орку! Бо тільки так можна потрапити до Громового Осколу!

— Тоді захищайся, Гракхаре! — Таргул жбурнув другого меча батькові до ніг. — Я дам тобі честь гідно померти в бою, з поваги до твоєї вірної служби племені.

У цю саму мить всі мовчки встали і розступились в різні боки. Я бачив, як нервово стиснулась рука мого батька, як матір дивилася на нього із сльозами на очах. Змінити вже нічого не міг. Доля була вирішена. Померти отак, в сутичці до останнього подиху, — це єдина гідна смерть, значно краща, ніж бути страченим за зраду. Хто знає… Можливо, батько і справді потрапить до Громового Осколу. Він значно кращий орк, ніж я...

Його життя було наповнене битвами, перемогами, а тепер ще й жертовністю, за що його тепер точно пустять у кращий світ. Найвищу честь завжди отримують ті, хто загинув, завдаючи останнього, вирішального удару. Орки, чия смерть була від старості, хвороби чи ганебної зради, розчиняються у Болоті Забуття.

Більш гідні будуть постійно битися. Кожен день у Громовому Осколі — це нова битва проти інших кланів, старих ворогів, або ж проти безкінечних, незліченних примар. Проте вони матимуть нові тіла, які не знають втоми, болю і страху, але завжди можуть бути переможені. І кожного разу, коли орка перемагають, він відроджується на світанку.

Між битвами вони не знають хмільних напоїв, а кують зброю із Самоцвіту Осколу та діляться бойовим досвідом із молодими, нещодавно прибулими духами.

Оскол — це не затишний зал, а колосальний, розколотий гірський масив, освітлений криваво-червоним світлом та невпинними спалахами грому. Замість меду і дичини, орки споживають Жар Битви — концентровану енергію перемоги, яка підтримує їхню бойову лють. А керує усім Великий Коваль-Воєвода, що зважує кожен бій і вирішує, чи гідний орк нового шансу серед смертних.

Це — те, у що ми завжди вірили. І якщо Оскол існує, мій батько точно потрапить туди, а я потону у Болоті Забуття.

Меч, кинутий Таргулом, із сухим дзвоном впав біля ніг мого батька, здійнявши хмарку пилу. Гракхар, не зводячи очей з вождя, підняв зброю. Той, не гаючи й миті, ринувся вперед із диким ревом.

Це був удар, в якому кричали всі сорок зим вождівства. Таргул бив, немов ураган. Важко, безкомпромісно, націлено на те, щоб одним ударом розтрощити не лише зброю, але й волю. Його клинок пролетів у небезпечній близькості від обличчя Гракхара. Батько відступив, приймаючи потужний удар на власне лезо, і відразу відчув, як рука його заніміла аж до плеча.

Таргул не дозволив йому перевести подих. Вождь наступав, мов розлючений ведмідь, а його зазубрений меч виписував у повітрі смертельні дуги.

— Як ти тільки посмів піти проти мене, Гракхаре! — гарчав Таргул, супроводжуючи кожен удар цим звинуваченням. — Як можеш називати людей не ворогами?

Я був приголомшений цією люттю. Мій батько був змушений безперервно відступати, рухаючись півколом, і лише дивом ухилявся від нищівних ударів по голові та корпусу. Його захист був майстерним, але пасивним — він намагався вистояти, а не перемогти, оскільки його розум усе ще був обтяжений сумнівами та повагою до вождя.

Таргул, відчуваючи ці вагання, завдав фатального удару. Він виконав обманний рух, націлений у груди, а потім миттєво опустив меч і хльостко вдарив по ногах.

Гракхар спіткнувся. Лезо Таргула знайшло свою ціль — воно розпороло м'язи на його лівому стегні.

З кривавою раною мій батько впав на одне коліно. Вождь, торжествуючи, підняв свій меч для останнього удару. Він стояв над Гракхаром, немов Небесний Грім над смертною жертвою.

— Ти занадто слабкий, Гракхаре! Ти не потрапиш до Громового Осколу!

Цей останній удар мав завершити битву. Звіриний рик Таргула заповнив арену. У цю мить Гракхар мав лише секунду, щоб усвідомити: або зараз, або ніколи.

Я закрив руками обличчя, бо боявся побачити, як його голова впаде на землю. Меч Таргула вже свистів у повітрі, націлений на потилицю Гракхара. Але в ту саму мить, коли клинок мав розколоти його череп, він різко відштовхнувся здоровою ногою і, немов гадюка, метнувся перекатом убік. Важкий меч Таргула з глухим ударом врізався у землю, здійнявши хмару пилу і кидаючи вождя вперед.

Цей промах став фатальним. Гракхар зірвався на ноги. Його очі тепер горіли тією ж дикою, праведною люттю, що й очі вождя.

— Якщо Громовий Оскол прийме лише гідних, — проричав Гракхар, — то я здобуду це право в бою!

Наступний крок мого батька був нестримним і несподіваним. Він припинив захищатися. Замість того, щоб блокувати, він обрушив на Таргула шквальну серію швидких, точних ударів. Його меч працював, як блискавка.

Таргул не встигав за ним. Його могутні удари вимагали часу на замах, а втомленість від першого, шаленого натиску почала повільно, але вірно сповільнювати його рухи. Вождь, який щойно торжествував, тепер був змушений поспіхом відступати, прикриваючи голову та груди.

Дзвін сталі став швидшим, ритмічнішим, перетворившись на безперервний, металевий скрегіт. Гракхар використовував свою витривалість як зброю, змушуючи Таргула відповідати на три удари, коли той ледве встигав відбити один. І зрештою, клинок таки врізався в плече вождя.