Глава 7. Знову говорить Жанін

Старенька раптом показала рукою в мій бік, після чого засміялась і пішла собі геть. Це був дивний, різкий сміх. Схоже, вона просто збожеволіла від страху, або, може, це була зла іронія. Я відчула, як це підвищує ставки. Якщо місцеві жителі почнуть кидати виклик, орки дадуть ще жорстокішу відповідь.

Я невпевнено зробила кілька кроків вперед. Він, величезний і зелений, схожий на камінь, чомусь здавався мені... наляканим. Та ні!

Я одразу відкинула цю думку. Він не може боятися. Це ж чудовисько! Він зробив два кроки вперед, а я — два кроки назад. Страх у його очах був нестримним, але я мусила шукати вихід. Моя рука почала щось намацувати для захисту.

Я бачила, як квіти мнулися у його зеленій руці. Це було абсурдне видовище. Його зовнішній вигляд викликав в мені занадто багато почуттів — огиду, лють, страх. На що він взагалі сподівався після того, як розтрощив Буа-Клер і на моїх очах забрав Гастона? 

Мені хотілося, щоб він пішов. Та він чомусь продовжував стояти і намагався щось показати своїми незграбними жестами. Це було якесь знущання. Хотів обдурити, змусити думати, що взяв тільки квіти і зброї ніякої немає? Заради чого? Щоб що?

Поклав їх біля своїх ніг на землю і відступив назад... Яка ж це лицемірна брехня! 

Я сказала:

— Забирайся вже звідси! Навіщо ти повернувся? 

І він раптом торкнувся грудей. Показав пальцем на мене, потім на себе, потім на ліс. І зробив той жест — провів у повітрі коло, наче дивився у дзеркальце. Тоді мене наче вдарило блискавкою…

Це той самий орк. Той, що був тоді вночі під моїм вікном. Отже, наша зустріч в місті не була випадковою? І на Буа-Клер напав через мене?

Ця думка викликала бридке відчуття. Він — зрадник свого племені чи навпаки найхитріший серед них? Наскільки розумно взагалі здатен діяти? Чи знають інші орки, що саме він зробив? Вони ж наче ніколи не підходили до нас першими…

А якщо скажу йому врятувати людей — він врятує? І що захоче натомість? Навіщо я йому потрібна?

Я мала показати, що близько його до себе не підпущу. Тому піднесла квіти до обличчя, вдихнула їх запах, який він так старанно мені приніс, і відразу ж повернула їх назад. Він розлютився. Я бачила це у його очах. І чула, він повторив кілька разів «Тарк». Напевно, це його імʼя…

«Що ж, Тарку, якщо хочеш, щоб я з тобою хоча б якось почала вітатися, — для початку доведи, що не несеш загрози. Принаймні, мені».

Але як йому це пояснити? Я вказала рукою у бік лісу, а потім на себе. Це була моя умова: «Ти прийшов із виною. Тепер ти мусиш її спокутати. Доведи, що ти не такий, як інші орки».

Я ніколи не покохаю такого монстра! Але якщо він врятує людей, можливо, спробую таки зрозуміти, що він там каже собі під ніс.

А поки що він кинув квіти на землю. Його обличчя стало кам’яним. Схоже, він зрозумів. І пішов назад до лісу. Отже, я перемогла у цьому раунді. 

Щоправда, тепер мене підколює стара:

— Як там твій хлопець? Вже придумала, як відмивати його будеш, щоб на людину був схожий?