Глава 6. Жінки і квіти

Ніч ще трималася в лісі. Холод став густим. Він забрав останнє тепло. Великі, старі крони ще повністю ховали небо. Зірки були тьмяні. Вони майже зникли в синяві. Ліс дихав вологим і глибоким сном. Тиша стояла абсолютна. Усе застигло в очікуванні. А потім вибухнуло світло... 

Перші промені стали гострими, як леза. Вони прорізали густе листя. Ліс покрився довгими, мерехтливими смугами світла. Тіні почали швидко розбігатися.

Разом зі світлом почався шум. Краплі роси стукали по широкому листю папороті. Птахи також прокинулися. Разом із першим співом з домівок почали з'являтися заспані орки. Але побачене посеред табору змусило їх широко розплющити очі.

Найгірше: цього разу я вже не міг нічого зробити. Вивести сотню людей непоміченими було практично неможливо. Я навіть одному з них не зміг як слід допомогти. 

Тому сидів біля вогнища і дивився у бік глибокої ями, куди посадили всіх людей. Що буде з ними? А зі мною? Чи здогадався хтось, що в усьому винен саме я?

Я не знав. Просто сидів і чекав Вождя. Думав: якщо в мене все завжди йде не так, як я хочу, то з Нею я, мабуть, так і не познайомлюся. Чи все ж зможу?

Тихо встав. Озирнувся. І, переконавшись, що ніхто не дивиться в мій бік, побіг до виходу. За кілька хвилин був вже у лісі. Там почав швидко збирати квіти. Потім рушив до «Галявини Трьох Струмків».

Квіти нервово стискав у кулаці. Пальці м’яли листя. Я майже не дихав. Навіщо ці квіти? Це було достатньо по-людськи? Але орки ж не дарують нічого іншого, крім квітів! Виключення — хіба що батьки. Вони можуть і одяг подарувати, і зброю, і все, що вважатимуть необхідним. Проте… якщо людські чоловіки все ж не дарують квіти? Чи дарують, але не лісові? 

Я хотів, щоб цей подарунок був правильним. Він мав показати: я — інший. Зовсім не такий, як ті, що тримають її людей у ямі. 

Я не хотів бути як вони. Та як Вона відреагує, коли побачить моє обличчя? Ікла? Зелену шкіру? Чи згадає вона про дзеркальце, яке я хотів вкрасти в неї? Згадає мій погляд? Чи побачить лише чудовисько, що привів вепрів?

Страх пропікав горло. А раптом крикне? Покличе допомогу? Тоді все скінчено. Для нас обох. 

Яку історію вигадати? Як пояснити яму? Вождь наказав? Це правда. Але це лише частина правди. Сотня людей зникла за ніч. І вона точно знає, що це не могло статися само собою. Хтось зробив це. І це був мій народ. Я не зможу сказати, що не знав. Це брехня. 

Може, варто показати їй свою силу? Принести їй тіло ведмедя? Чи зламати якось дерево? А, може, знову спробувати домовитися із вепрями? Нехай знайдуть щось для неї! Щось рідкісне! Хоча… що можна знайти в лісі під час спеки? От, якби вже був Цикл В’янення, тоді б гриби були…

Може, рибину якусь впіймати? Люди наче їдять таке…

Хоча сумніви все ж були: як я виправдаю останню ніч? Чи пробачить, коли почує правду? Про Вождя. Про мій вибір. Про моє бажання, щоб люди просто пішли. Не заважали. 

Якщо якось все ж скажу, вона зрозуміє? Чи зненавидить за щирість ще більше, ніж за брехню? А раптом вже ненавидить? Тоді ці квіти — сміття. Мій прихід — глузування. Вона відмовиться навіть говорити... І що я робитиму? Повернуся до племені з опущеною головою, як поранений вовчара?

Гнів Таргула — це швидка смерть. Ненависть Неї — це повільне вмирання. Усередині. А я прагнув цього зв’язку. Шукав його. Заради нього спробував ризикнути всім.

Втім, думати вже запізно… Я майже біля «Галявини Трьох Струмків». Шляху назад немає. Та й я — хоробрий воїн, який нічого не боїться… Ну, в крайньому випадку покричить щось своєю незрозумілою мовою, побʼє квітами по голові. Хіба ж це так страшно? Чи я ніколи не бачив, як жінки зляться? Он Марга, мамина подруга, минулого місяця паркан зламала, коли приревнувала свого чоловіка. І нічого, він живий залишився. Тиждень, правда, ходити не міг… Але ж живий! 

А вона навіть не орчиня…  Паркан в мене кидати точно не буде… Напевно… В крайньому випадку, плюне мені в обличчя. Але я нічого — віддам квіти і повернусь назад. Чого ж мені боятися якоїсь людської жінки? Просто зізнаюсь в усьому — і чекатиму. Або на вирок. Або на прощення.

Так і зроблю…

Так і зроблю…

Вона стояла біля одного з будинків і дивилась кудись в сторону лісу. За якийсь час до неї підійшла старенька жінка:

— Marie et son groupe ne sont jamais revenus?*

— Non, ils n'y sont pas encore allés.*

— Tu seras probablement content s'ils ne reviennent jamais ? Marie va sûrement te faire mal maintenant. À cause de Gaston.*

— Mais j'aimais bien Gaston! Et j'veux trouver un terrain d'entente avec Marie!*

— Vraiment? Et lui?*

Старенька раптом показала рукою в мій бік, після чого засміялась і пішла собі геть. Схоже, люди таки припинили боятися орків…

Я невпевнено зробив кілька кроків вперед. Вона раптом зробила два кроки назад. Страх у її очах був нестримним. Її рука почала щось шукати. Каменя. Палиці.

Я зупинився, щосили стиснувши квіти. Потім повільно, дуже повільно, підняв долоні, аби показати: порожні, я взяв тільки квіти.

З радістю кинув би на землю зброю, якби вона була у мене. Але були лише квіти. Тож поклав їх біля своїх ніг на землю і відступив назад. Це був мій спосіб сказати: «Я прийшов не воювати. Я прийшов поговорити».

Та вона не рухалася. Її обличчя було напружене. Вона щось прошепотіла своєю незрозумілою мовою. Я не знав слів. Але знав подібний вираз обличчя. Це був гнів, змішаний зі страхом.

Я обережно торкнувся грудей. Показав пальцем на неї, потім на себе, потім на ліс. І зробив жест, який запам'ятав: провів у повітрі коло, наче дивився у дзеркальце.

Її очі розплющилися. Щось змінилося. Страх не минув, але до нього додалася підозра та розуміння. Вона зрозуміла?

— Я — Тарк, — показав знову пальцем на себе. — Тарк! Дружити! Я! Тарк! З тобою! 

Вона озирнулась. Переконавшись, що свідків немає, підійшла ближче. Потім різко махнула рукою у бік, звідки прийшли її люди. Показала кілька по десять пальців. Потім стиснула кулак і показала на ліс. Але я усе зрозумів. Вона питала: