Глава 5. Метушня в племені орків

Піднявши на ноги людину, я поквапився до виходу. Там мої вуха вловили тихе хропіння, що долинало із-за великого каменя. Я зрозумів, що хтось ще попав під чари трави, але про всяк випадок зупинився і подав полоненому знак залишатися на місці. 

Це була ідеальна нагода. Хоча на той момент я ще не довіряв йому, а він – мені. Ми не знали ніякої спільної мови. І ця обставина зробила мій план ще більш ризикованим.

Я показав на сплячого орка, а потім на шию, і провів пальцем, натякаючи, що його треба нейтралізувати швидко і тихо. Проте чоловік раптом похитав головою і підняв руки вгору, показуючи, що не збирається цього робити. Він нібито не був убивцею.

Мені також було важко це зробити самому. Все ж, як не крути, а я так чи інакше був знайомий з усіма орками в нашому таборі. 

Довелося швидко змінювати план. Обережно витяг з пояса невеликий, гострий камінь. Потім кинув його так, щоб він відскочив від дерева і полетів далі в ліс. Чоловік здивовано подивився на мене.

Я показав йому знак, щоб він чекав, а сам почав обходити камінь, за яким спав інший орк. Той, почувши звук, миттєво прокинувся, вихопив зброю і подивився в той бік, звідки донісся звук. Саме в цей момент я й підійшов до нього ззаду, схопив його за рот і, одним швидким рухом, затягнув у кущі.

Людський чоловік, який все це бачив, застиг. Він не знав, що робити. Тому мовчки чекав, поки я не махнув йому рукою, щоб йшов слідом.

Ми рухалися швидко і тихо. Але наша взаємна недовіра один до одного все ще висіла в повітрі. Я спробував ще раз представитися. Подумав, що, можливо, це хоч якось нас поєднає для початку. Тому зупинився і показав рукою собі на груди:

— Тарк… Я — Тарк. 

Він посміхнувся, кивнув і пішов далі. Тоді я подумав, що він знову нічого не зрозумів. Але він раптом зупинився і простяг руку, повторюючи кілька разів слово «Гастон». Для мене це стало ще однією перемогою. 

Я мав вивести його звідси. Але потрібно було зробити все дуже тихо і непомітно, щоб ніхто не запідозрив, що це зробив саме я.

Охоронці, почувши ще один звук, розійшлися. Це був ідеальний момент для нас, щоб пройти. Ми прослизнули між ними і швидко попрямували до центру табору. Здавалося, місія була виконана. Ми позбулися охорони без шуму. Але саме тоді зʼявилися люди… 

Ми вийшли з тіні хатини, коли я побачив невелику групу тіней, що рухалися вздовж краю лісу. Вони були близько, надто близько. І я зрозумів, що це не випадкові мандрівники. Це був загін, який прийшов по нашу душу. У цей момент моя місія порятунку перетворилася на щось набагато більше і небезпечніше.

Загалом, та ніч була іншою. Гілки дерев вигиналися, мов кістляві пальці, що намагалися схопити всіх, хто наважився зайти всередину лісу.

Люди просувалися вперед майже навпомацки. Страх не полишав їх ані на мить. Їхнє поселення було далеко, і тут — у володіннях диких звірів — вони були на чужій землі. Через що їхні кроки були тихими та обережними. Вони навіть намагалися не згинати гілки зайвий раз, щоб не залишити після себе слідів. Було страшно, але зупинитися вони не могли.

Жінка, що йшла попереду всіх, постійно підбадьорювала та повторювала, що вони мають знайти тих зелених монстрів. Вона була сповнена люті й рішучості, якої не вистачало іншим. Вона вела їх, стиснувши зуби, а потім різко завмерла. Прямо перед нею, на межі світла і тіні, стояли двоє. 

Жінка не могла повірити своїм очам. Її син був ще живий. І він стояв поруч із одним із тих, кого вони прийшли вбити. У ту ж мить ліс навколо них ожив. Усі члени загону вихопили зброю, націлившись на мене. Напад, до якого вони готувалися годинами, тепер був неминучим.

В них була лише одна ціль — показати оркам, що не можна вдиратися до їхнього поселення і трощити там все. Тим паче, за допомогою диких тварин.

Вони вважали, що увесь цей час шанували ліс і не заходили в нього без потреби. Вірили, що там похований якийсь їхній пророк, а тому слід поводитися тихо і чемно. 

Їм просто хотілося бути ближче до своїх історичних земель. Дарма тільки, що ті, хто жив в лісі, вважали інакше і не були раді таким сусідам. Саме тому ця сутичка рано чи пізно мала статися…

Ще коли на горизонті з'явилися перші сліди ворожого для них племені, вся група затамувала подих. Вони знайшли зламані гілки, потрощену кора дерев та обгризені кістки. Після цього мати Гастона, яка увесь цей час йшла попереду, знайшла замаскований вхід до печери, прихований у густій хащі. Цей слід, хоча й був прикритий пожухлим листям і мохом, не зміг обманути її пильного ока. Вона зупинилася і подала сигнал всім зробити так само.

Група миттєво розділилась на невеликі підрозділи. Обережно, не видаючи жодного звуку, вони обійшли територію, ретельно вивчаючи кожну скелю, кожну ущелину, кожен потік. І дійшли висновку, що вхід у печеру – це єдиний видимий шлях до поселення орків. 

Зрештою, усі присутні зійшлися на думці, що краще розділитися на дві групи. Одна мала створити відволікаючий маневр, щоб привернути увагу до головного входу. Інша ж повинна була проникнути всередину поселення через підземні ходи, які вони знайшли. 

Кожен з них був напоготові. Напруга висіла в повітрі. Марі дала сигнал, щоб усі почали діяти. І люди рушили до своїх позицій. Кожен з них гадав, що був готовий до всього, що може тільки статися. Однак сталося те, чого ніхто не очікував. Вони зустріли нас — мене і Гастона. 

Я відчув, як Гастон напружився поряд зі мною замість того, щоб кинутися до своїх. Він наче застиг, а його погляд був прикутий до жінки, яка стояла попереду. Вона тримала арбалет, націлений прямо мені в груди, і її очі світилися люттю. Інші люди, розставлені вздовж лісової лінії, вихопили мечі та луки. Усе відбувалося без жодного звуку. Будь-який мій рух міг стати сигналом до атаки.

Проте я повільно підняв свої важкі, зелені руки долонями догори, показуючи, що не збираюся атакувати. Потім так само обережно, щоб не злякати людей, відштовхнув Гастона від себе, м’яким, майже благальним жестом.