Глава 4. Доля полоненого

Сонце вже майже сховалося за деревами, коли ми підійшли до табору. Повітря наповнився запахом їжі, що готувалася, і димом від багать. Але ця звична вечірня тиша, яку я так любив, сьогодні була іншою. Вона була наповнена напруженням.

Я привів людину. Орки, які зазвичай сиділи біля багать, розповідаючи історії або готуючи вечерю, завмерли. Вони дивилися на нас із недовірою. Я відчував, як їхні погляди свердлять мені спину. Їхні руки стискали сокири й дубини, хоча ще кілька хвилин тому ці самі руки були зайняті чимось зовсім іншим.

Мій батько, Гракхар, вийшов із нашого дому. Його обличчя здавалося застиглим. Він здивовано поглянув на людину, потім перевів погляд на мене. На мить мені здалося, що я побачив схвалення. Адже цього разу я зміг виконати завдання нашого вождя.

Мій полонений, на диво, тримався стійко. Він підняв голову, щоб подивитися на орків, і на його обличчі не було страху. Я не знав напевно, що це було — неймовірна хоробрість чи все ж таки дурість. Як би там не було, мені потрібно було знайти Таргула й передати йому людину.

Тож я почав пробиратися крізь натовп, шукаючи вождя очима. Зазвичай він сидів біля найбільшого багаття, в центрі племені, оточений воїнами.

Мій погляд нервово ковзав по обличчях одноплемінників: я бачив, як чоловіки радісно кивають, як жінки, зайняті приготуванням їжі, відриваються від своїх казанів, щоб із захопленням подивитися на мене. Кожен крок, який я робив, був кроком до визнання. Здається, я таки зміг стримати своє слово…

Таргул сидів на своєму троні, вирізаному з дуба, і його силует чітко вимальовувався на тлі яскраво палаючого багаття. Його очі були спрямовані прямо на мене. В них було очікування.

Я відчував, як серце шалено б’ється від хвилювання. Ноги знову почали підкошуватися. Але все ж я підійшов до нього, схиливши голову на знак поваги.

— Вождь, я виконав твоє доручення. Я привів людину, як ти й хотів.

Коли я відійшов убік, щоб показати вождю полоненого, плем’я загомоніло. Орки радісно кричали, гупали сокирами по щитах і скандували моє ім’я. У цю мить я відчув себе справжнім воїном свого племені.

— Я чекав на цей день, — урочисто сказав Таргул.

Він підняв руку й ще раз поглянув на людину. Його долоня, вкрита шрамами, була звернена до натовпу. Усі миттєво замовкли. Напруження, яке щойно було радісним, тепер перетворилося на важке, гнітюче очікування. Таргул повільно перевів погляд із полоненого на плем’я.

— Шамане! — проричав він. — Іди-но сюди!

З глибини натовпу вийшов високий, худорлявий орк. Його тіло було повністю вкрито татуюваннями, а волосся прикрашали кістки й пір’я. Це був Рагнар — наш шаман, який умів говорити з духами предків. Його очі, зазвичай затуманені, тепер уважно дивилися на полоненого.

— Дізнайся в нього все, що він знає, — наказав йому Таргул. — Про людей. Про їхні плани. І про те, де вони ховають «серце свого племені».

Шаман кивнув і підійшов до полоненого. Він поклав йому руку на чоло й почав промовляти заклинання. Людина похитнулася, а потім її очі закотилися. Він упав без свідомості. Натовп загомонів, але шаман відмахнувся, ніби проганяючи муху.

— Віднесіть його! — наказав він, і двоє сильних орків із завзяттям підхопили тіло.

А я залишився стояти на місці, намагаючись осмислити те, що щойно сталося. Я привів людину, щоб довести свою відданість і відвернути біду від своїх близьких. Але тепер мені здавалося, що я відкрив двері в наш світ чомусь, що може принести лише нещастя. Можливо, нам усе ж варто було й надалі лише спостерігати здалеку за «Галявиною Трьох Джерел».

Радісні вигуки й оглушливий стукіт сокир по щитах луною віддавалися в моїх вухах. Очі батька сьогодні сяяли гордістю. Він підійшов до мене, поклав руку на моє плече й просто кивнув. Мені цього було достатньо. Але все ж огидне відчуття всередині не покидало мене.

Чи варто мені радіти?

Я стояв у центрі натовпу, і всередині щось стиснулося. Я не був мисливцем, який тріумфує після здобичі. Ця людина… не була простою здобиччю. Коли я дивився на нього, мені не хотілося його вбити. Мені хотілося зрозуміти його світ. Він ніби був схожий на мене, але водночас зовсім інший. Його очі — сповнені страху, не ненависті. Він був таким же, як я, тільки наляканим. І саме я привів його сюди.

Коли ейфорія минула, мені стало соромно. Я почувався зрадником. Моє серце наповнилося провиною й болем. Це було не те, чому мене завжди намагалися навчити. Мені чомусь стало шкода людей, хоча Таргул завжди твердив, що вони — наші вороги.

Та я не хотів війни з ними. Мені здавалося, що лише разом ми зможемо вижити. Адже я так і не зміг забути її погляд. Мій вчинок явно засмутив її. Якби я хоча б знав її ім’я…

Але я просто стояв осторонь і дивився на полоненого, якого відводили від мене. Він зник. Разом із ним зникла й моя надія на те, що ми зможемо знайти спільну мову.

Я зробив те, що мав зробити, але водночас втратив щось важливе. І мені здавалося, що я ніколи не зможу це повернути.

— Що буде з ним після того, як шаман дізнається все?

— Страта, — коротко відповів Гракхар.

Цього я вже допустити не міг. Я непомітно покинув натовп, пробираючись до нашої хижі. Усередині було порожньо: батько з братами гуляв десь біля багаття, а мати, мабуть, із іншими жінками готувала щось для свята. Мені ж потрібно було трохи часу, щоб подумати.

Полонений був у руках шамана, Рагнара. Тепер він — власність нашого племені. Щоб звільнити його, я повинен буду піти проти волі вождя, а це — найстрашніший злочин у нашому племені.

Якщо мене спіймають, покарання буде жорстоким. Мене заклеймлять зрадником і виженуть, а можливо, й гірше. Мій батько, Гракхар, втратить своє місце, і ніхто не зможе захистити його від гніву вождя. Все, що йому було дороге — честь і повага племені — буде зруйновано. Моя мати й брати також опиняться в небезпеці.

Ця думка палила мене зсередини, як розпечене вугілля. Але що, якщо я не зроблю нічого? Його кров буде на моїх руках, і через це я ніколи не зможу налагодити стосунки з нею. Я не міг цього допустити. Потрібно було знайти спосіб зробити все, не наражаючи на небезпеку родину.