Глава 3. Розповідає Жанін

Хвилину тому в моєму селі панував хаос, а тепер — тиша. Повітря, ще зовсім нещодавно наповнене криками й вереском, стало спокійним. Лише шепіт людей за моєю спиною порушував цю тишу.

Я стояла нерухомо. Просто дивилася, як той величезний зелений звір, зовсім не схожий на вепра, потягнув із собою Гастона. І я, яка досі не втекла, не змогла зробити нічого, щоб допомогти бідолашному Гастону. Але справа була не лише в цьому. 

Я дивилася на свою долоню. Вона була порожня. Ще хвилину тому на ній був слід від дотику руки чудовиська. І я не могла повірити, що колись була готова поговорити з ним або навіть пізнати його. Моє серце розривалося від болю. Повірити в те, що щойно сталося, здавалося немислимим.

Я бачила його очі, думала, що розумію їх. Але я помилялася. В очах цієї зеленої істоти була лише злоба. Адже він був чудовиськом, яке хотіло завдати шкоди всім, кого я знала.

Ноги стали наче ватяні. Було важко зрушити з місця. Я просто дивилася, як люди збираються навколо мене, питаючи, що трапилося. Але я не могла описати їм те, що щойно бачила. Бо це було те, чого я не хотіла бачити. 

Я не хотіла бачити вбивцю. 

Вперше за двадцять років я раптом чітко усвідомила, що наш світ не такий простий, як мені завжди здавалося. В ньому є не лише добрі люди, а й злі істоти. Від цього усвідомлення моє серце, яке завжди було відкритим до світу, раптом закрилося.

Мій світ зруйнувався саме того дня…

— Де мій син?

Гнівний голос матері Гастона рознісся по всій площі, змусивши людей розступитися. Це була Марі — жінка, яку знали всі в Буа-Клері*. Вона була невисокого зросту, але в її постаті відчувалася сила, достатня, щоб впоратися з будь-якою проблемою — від хворої худоби до зламаного даху.

Її руки, вкриті мозолями від роботи, були стиснуті в кулаки, а очі, зазвичай сповнені доброти, тепер палали люттю. Вона підійшла до мене. Її погляд був таким пронизливим, що я мимоволі опустила очі.

Марі не стала питати, що сталося. Вона просто подивилася на мене і, побачивши жах у моїх очах, усе зрозуміла без слів.

— Потвора, — прошепотіла вона.

Потім підняла голову і звернулася до всіх мешканців, що зібралися на площі. Її голос ставав усе гучнішим і гучнішим.

— Мій Гастон! Він був таким добрим, таким працьовитим! Він не заслуговує на це! Якщо ми не зупинимо ту потвору, вона повернеться — за нашими дітьми! За нашими чоловіками! Ми не можемо дозволити, щоб хтось іще заплатив таку ціну! Ми повинні йти за нею! Ми повинні помститися!

Слова Марі були наче іскри, що впали в суху траву. Чоловіки, які ще хвилину тому були розгублені, тепер наповнилися рішучістю. Вони кричали, знову витягаючи сокири й вили. Їхній гнів був таким сильним, що його можна було майже відчути. 

Вони почали готуватися до погоні.

— Відьма, — зло прошипіла Марі в мій бік перед тим, як піти.

Буа-Клер* почав порожніти… А я все стояла й дивилася, як усі йдуть, і моє серце стискалося від страху. Але не лише за Гастона. Мені було страшно, бо я була тією, хто не злякався цієї потвори з першого погляду.

Мої думки повернулися назад. Тоді я щойно закінчила допомагати в полі й, як завжди, вирішила провести час за вишивкою. Сиділа біля вікна, щоб скористатися світлом заходу сонця. Воно було не таким яскравим, як удень, але мені цього вистачало. Адже це було моє улюблене заняття, і воно дарувало мені спокій.

Саме тоді я дістала своє маленьке дзеркальце. Воно було старе, в срібній оправі, і належало моїй бабусі. Вона казала, що це дзеркальце відображає не лише твоє обличчя, а й те, що в тебе на душі. Тому кожного разу, коли вишивала, я користувалася ним, щоб перевірити свою роботу. Мені було важливо, щоб стібки були рівними, а кольори — правильними. Для мене воно було не просто річчю, а символом того, що я роблю все від щирого серця.

Але я була так захоплена своєю роботою, що не одразу його помітила. Чоловіки з Буа-Клера* раніше розповідали мені про чудовиськ, які живуть у лісі, і що вони можуть з’явитися будь-де, але я не вірила в ці казки. До того моменту, як підняла очі й побачила його зелене обличчя у вікні.

Неочікувано для себе я тоді не відчула страху. Спокійно дивилася на нього. Мені здавалося, що в них не було злоби. Лише цікавість. Він був схожий на дику тварину, яка заблукала й випадково потрапила до міста.

Я пам’ятала, як він простягнув руку, і його пальці торкнулися моєї руки. Це було теплий та м’який дотик. Він ніби не хотів заподіяти мені шкоди, а намагався роздивитися моє дзеркальце. Я це зрозуміла, але не могла пояснити йому, що воно означає для мене. Я навіть не зрозуміла, що він казав, коли почав жестикулювати. Я лише бачила його велике зелене обличчя, повне відчаю, коли попросила його піти.

Він пішов, і я подумала, що більше ніколи його не побачу. Я думала, що це була невелика мирна пригода, і що я маю бути вдячна йому за те, що він не заподіяв мені шкоди. Я навіть уявити не могла, що він щось замислював.

І ось сьогодні я стала свідком його зради. Він привів диких вепрів у моє місто, а потім забрав із собою Гастона. Так він показав, що був не просто заблуканою твариною. Він був монстром, який хотів завдати болю. І тепер я залишилася сама.

Марі, моя сусідка, яка завжди була доброю до мене, тепер звинувачувала мене в усіх бідах. А я не могла сказати їй, що я не відьма. Мені не вистачило духу заперечити. Я могла лише мовчки дивитися, як усі йдуть, і моє серце було сповнене болю. Не варто було переїжджати до Буа-Клера*…

Раніше я жила в невеликому, але жвавому портовому містечку під назвою Сен-Мало. Мій батько був картографом, а мати — лікаркою. Вони часто подорожували, і я з самого дитинства звикла бачити світ не як щось страшне й незвідане, а як щось, що потрібно досліджувати й пізнавати. Саме це й зіграло зі мною злий жарт. Я не забила на сполох, коли вперше побачила ЙОГО.