Розділ 2. Коли прийшов вепр

Батька того ранку я знайшов біля багаття. Він часто розпалював його першим, поки всі ще спали. Сидів один, мовчки дивився на вогонь. Його широкі плечі були опущені, а обличчя виглядало втомленим.

Я підійшов і сів поруч, не знаючи, як почати розмову. Здавалося, між нами пролягла величезна прірва. Раніше він пишався мною, адже вважав, що його син стане великим воїном. Але я підвів його. Чи зможу я тепер усе йому пояснити?

Вогонь потріскував, кидаючи на наші обличчя відблиски. Але він був далекий від мене, навіть сидячи так близько. Я не знав, як почати, але мусив спробувати.

— Батьку, я…

Але він підняв руку, зупиняючи мене. Знову не глянув у мій бік. Натомість його погляд був спрямований кудись у темряву лісу.

— Я чув, що сказав вождь. І я не вірю, що ти повернувся з порожніми руками. Я навчив тебе бачити в темряві й рухатися безшумно, як тінь. Ти міг би викрасти що завгодно, не привертаючи до себе зайвої уваги. Але ти цього не зробив. Чому, Тарку?

У той момент я зрозумів, що брехати — марно. Він знав мене краще за будь-кого. Я не міг зрадити його, так само як не зміг зрадити доброту тієї дівчини.

— Я… я бачив її, батьку. Вона тримала дзеркальце так, ніби це було найцінніше, що в неї є. Мені здалося, що це і було те «серце», про яке говорив вождь. Тому я не зміг.

Тоді Гракхар повільно повернувся до мене. Він кивнув. Я зрозумів, що він прийняв мої слова, але це не полегшило мого становища.

— Вождь правий в одному: я не зміг виховати в тобі воїна. Ти бачиш у людях щось, чого ми, орки, не можемо і не повинні розуміти. Ти не злякався, але й наказ не виконав. Тепер ти не просто син Гракхара. Ти — Тарк, який зробив свій вибір. І боюся, що за твій вибір доведеться заплатити нам усім.

— Я цього не допущу! От побачиш! Я зроблю так, що ти знову пишатимешся мною!

— Не варто казати такі гучні слова…

— Це — правда! — схопився я на ноги. — Я присягаюся тобі, батьку! Я все виправлю!

Слова батька були, як холодний душ. Але водночас — як вогонь, що розгорівся в мені. Хоч мої виправдання й були прийняті, та в мою силу вже ніхто в племені не вірив.

Гракхар бачив у мені не воїна, а мрійника. Саме це ранило мене сильніше за будь-який удар. Моя клятва була не просто словами. Це була обіцянка самому собі: я не дозволю своїй родині заплатити за мій вибір. Я мусив щось зробити. Щось, що покажевсім, що я не просто «Тарк, який зробив свій вибір», а майбутній воїн, гідний гордості Гракхара. Для цього мені потрібно було виконати наказ вождя.

Хоча зізнаюся: перша думка, коли я прокинувся, була про те, як би поговорити з тією дівчиною, яку я бачив у вікні. Я не знав їхньої мови, а вона, скоріш за все, не знала нашої. Але я вважав, що повинен пояснити їй, що саме тоді намагався зробити.

Ймовірно, це буде небезпечно. Якщо мене впіймають — це буде не просто провал, а пряме зрадництво. Але вибору в мене не було. Я мусив ризикнути. Тому решту дня провів у роздумах, сидячи біля багаття. Мені потрібно було розробити новий план, який дозволить виконати наказ вождя, не завдаючи шкоди людям.

Я не міг просто підійти до селища, щоб виманити когось. Це було б самогубством. Мені потрібна була хитрість.

Перш за все я вирішив знову вирушити до «Галявини Трьох Струмків», щоб зібрати більше інформації. Діяти навмання було нерозумно. Мені потрібно було дізнатися докладніший розпорядок дня людей, їхні звички, їхні страхи. І найкращим часом для цього був світанок наступного дня, коли селище тільки прокидається і всі зайняті своїми справами.

Я дістався до місця, коли над верхівками дерев тільки-но з’явилися перші промені сонця. Під їхнім покровом підійшов ближче, намагаючись залишатися непоміченим.

Я спостерігав, як люди виходять зі своїх домівок, як розпалюють багаття, як готують їжу. І помітив, що вони не носять зброї, не будують високих мурів. Вони просто живуть своїм життям — і це стало для мене справжнім одкровенням.

Я з цікавістю спостерігав за тією дівчиною, яку бачив. Вона вийшла з дому з кошиком у руках і пішла до криниці. Я вже хотів рвонути з місця, але вчасно помітив, що вона не одна. З нею була ще одна дівчина, і вони весело про щось розмовляли. У той момент я зрозумів, що навіть поговорити з нею не зможу. Як і всім людям, їй потрібна була якась причина, щоб вона пішла кудись одна. І я маю дати їй цю причину. Але чи зможу якось обдурити нашого вождя? 

Спостерігаючи ще трохи, згадав, що люди зазвичай бояться диких звірів, і вирішив використати це у своїх цілях. Якщо пощастить — уб’ю двох зайців одним ударом. Заради цього я знайшов сліди дикого вепра. Потім повернувся додому і взяв кілька мотузок та гострий ніж.

Це був ризикований план, але іншого в мене не було. Я знайшов великого секача, який мирно дрімав біля струмка. Обережно підійшов до нього, закликаючи його до себе за допомогою старої мисливської пісні.

Звір прокинувся, але замість того, щоб напасти, підняв голову і подивився на мене. Я погладив його по щетині, і він, ніби розуміючи мій задум, почав підводитися на лапи. Ми разом рушили в бік «Галявини Трьох Струмків». Ми не ховалися. Навпаки — йшли, залишаючи за собою слід зі зламаних гілок і прим’ятої трави.

Я знав, що люди побачать ці сліди, але вже не міг відступити. Це був мій єдиний шанс. Я дістався до селища й прошепотів на вухо вепру команду. Той, заревівши, кинувся до воріт, ламаючи їх на шматки. Майже одразу почалася паніка. Люди, налякані ревом звіра, вибігали з домівок. А я, залишаючись у тіні, шукав ЇЇ. І я знайшов.

Вона стояла біля криниці. Дивилася на те, як вепр бігає по селищу, і в її очах було не стільки страху, як здивування. Я зрозумів, що це мій шанс. Підійшов до неї — вона здригнулася, але не відступила.

— Avez-vous amené le sanglier dans notre ville?* — запитала тоненьким ніжним голосом. — Pourquoi as-tu fait ça? Qu'est-ce que tu veux?*

Я подивився на неї, а потім на вепра, який продовжував носитися по селищу, ламаючи все на своєму шляху.