Розділ 1. Дзеркальце

 — Я ж казав тобі не приходити!

Батько закричав на мене так голосно, що я мимоволі здригнувся.

— Мама просила передати тобі це, — почав я невпевнено виправдовуватись.

Мій батько, Гракхар, був суворим орком. Він вважав, що дисципліна — найважливіше, що тільки може бути. І дуже не любив, коли хтось її порушував. Та й справу важливу мав — наглядав за людським поселенням, яке лише років десять як почало з’являтися на околиці нашого лісу.

Вождь вважав, що люди принесуть на наші землі війну, і наказав моєму батькові та ще кільком сильним воїнам нашого племені не спускати з них очей. Ані на мить. От і стежили вони тепер по черзі, намагаючись не наближатися, щоб люди їх не помітили.

Взагалі, до приходу людей ми жили спокійно. Чоловіки полювали. Діти збирали ягоди. Жінки — готували їжу та шили одяг. Все було просто й зрозуміло. Ми насолоджувались нашим тихим життям, час від часу мріючи про справжні пригоди. Але потім прийшли люди. На той момент я відсвяткував лише п’яте цвітіння кровоцвіту. Тож життя до них пам’ятаю погано. Але щось у загальних рисах у моїй пам’яті збереглося.

Пам’ятаю, як мама вишивала вечорами біля багаття, як ходив з друзями по ягоди, як слухав байки від батька і думав, що колись вирушу підкорювати незнані землі та боротися з монстрами. Але монстри прийшли до нас самі.

Якщо вірити вождю, люди — найгірше, що тільки могла створити природа. Вони підступні, жорстокі, жадібні. І тому ми маємо бути завжди насторожі.

Але я ніколи не сприймав ці слова всерйоз. Навпаки, мені хотілося підійти ближче до них і спробувати поговорити. Тому при найменшій можливості я біг на околицю лісу в надії хоч трохи наблизитися до того, які люди насправді.

Поки що підійти надто близько до їхнього поселення мені не вдавалося. Але надії я не втрачав.

Навіть знаючи, що можу бути покараний, швидко схопив зі столу кошик і знову побіг на пошуки батька. Він сидів у кущах під старим деревом і, не відриваючись, дивився на дорогу, що вела до людського поселення.

Був уже вечір. Сонце почало ховатися за горизонтом.

 Я стояв за спиною батька, нервово стискаючи ручку кошика.

— Сідай уже, раз прийшов. Вранці подумаю, що з тобою робити.

Я радісно сів, а він додав:

— Тільки щоб від мене — ні на крок!

Але навіть так, це вже був великий прорив для мене. Наступного разу так посидіти з ним мені вдалося лише після зими. Ще через одну зиму вождь покликав мене до себе і сказав:

— Ти вже відсвяткував сімнадцяте цвітіння кровоцвіту і дуже скоро зможеш стати таким же воїном, як твій батько. Але чи готовий ти до цього?

— Готовий! — радісно вигукнув я. — Ще й як готовий!

— У такому разі я хочу, щоб ти виконав одне завдання, — мовив вождь, посміхнувшись. — Добудь інформацію про людей, яку воїни не можуть отримати через те, що спостерігають лише здалеку. Проникни в людське поселення, не будучи поміченим, і викради там щось, що має велику цінність для людей. Це може бути якийсь символ, документ, мапа або навіть незвичайний предмет. Так ти доведеш свою відданість племені і бажання служити на благо його.

Хоч завдання й здалося мені складним, відмовлятися я не став. До того ж, на той момент я вже дещо знав. Людське поселення було розташоване на великій галявині, оточеній густим лісом і перетнутій трьома стрімкими річками, які й дали йому назву. 

Ми називали це людське поселення «Галявина Трьох Струмків». Хоча підозрюю, що люди називали його якось інакше. Можливо, колись я у них запитаю: як саме?

З висоти, звідки орки вели спостереження, «Галявина Трьох Струмків» виглядала як акуратний візерунок з дерев’яних будиночків з різьбленими віконницями і дахами, вкритими соломою або дранкою. Будинки здебільшого стояли близько один до одного, утворюючи вузькі вулички, де завжди було чути шум: сміх дітей, скрип возів, стукіт молотків, запах свіжоспеченого хліба і дим з печей.

У центрі поселення була велика площа, де мешканці збиралися на ярмарки та свята, а поруч — криниця з чистою водою.

По периметру все було оточене простим частоколом із загострених колод, який виглядав не стільки як серйозний захист, скільки як нагадування про межі.

Був десятий день циклу сили, коли вождь сказав мені непомітно проникнути в «Галявину Трьох Струмків». У цей час сонце вже стоїть високо, ліси повні дичини, а рослини дають найщедріший урожай. Для нас, орків, це — ідеальний час для проведення бенкетів і заготівлі припасів.

Ми завжди намагалися все встигнути до початку Циклу В’янення — часу, коли дні стають коротшими, а листя змінює колір. Тоді природа засинає, а орки готують запаси на зиму і чекають Цикл Сну.

Ні, ми не впадаємо в сплячку, як ведмеді! Просто тоді полювання стає складнішим. Ми більше часу проводимо у своїх сховках, розповідаючи різні історії. І я сподівався, що коли настане новий Цикл Сну, зможу розповісти щось цікаве про те, що бачив у людей.

Наш вождь, яким на той момент був Таргул, найімовірніше, хотів встигнути довести всім, що люди надзвичайно небезпечні. Хоч вони й не зробили нічого особливого за той час, що ми за ними спостерігали, переконати його в протилежному було неможливо. Він був надто старий і надто впертий.

Як і багато орків, Таргул вважав, що сила людей криється не в їхній фізичній могутності, а в якійсь хитрості чи магії. Він вірив, що в поселенні є певний «артефакт», який дарує їм процвітання і успіх. І що рано чи пізно вони використають силу цього артефакту, щоб знищити нас.

Доручаючи мені викрасти цей «артефакт», вождь, найімовірніше, хотів знешкодити ймовірну загрозу. Адже якщо позбавити людей їхнього «серця», вони стануть слабкими і втратять свій дух. А там, дивись, і з лісу підуть геть! Тоді вже старий Таргул зможе спокійно передати свої справи якомусь молодому оркові.

Але це я зараз так думаю. Тоді ж, у свої сімнадцять, я й не здогадувався, що на мене поклали розвідувальну місію з далекосяжними наслідками.