повна версія

За вікном миготіли одноманітні лісосмуги. Старенький «Хюндай» впевнено ковтав кілометри під бадьорий плейлист Богдана.

— Та я вам кажу, — Богдан розвернувся з переднього сидіння, сяючи білозубою усмішкою, — ці мольфари зараз — це просто бренд. Приїдемо, а там термінал, прайс-лист у PDF і вай-фай «Molfar_5G». Олю, якщо він попросить принести в жертву чорного півня, давай краще замовимо крильця з «Макдональдза», га?

Дарина, що сиділа поруч зі мною, навіть не всміхнулася. Вона перебирала пальцями край своєї сумки.

— Богдане, стули пельку, а? — кинув Максим, не відриваючи погляду від дороги.

Його кісточки на кермі побіліли. Він поїхав лише тому, що Оля плакала третю ніч поспіль після чергового «негативно» в лікарняному листі. Для нього, інженера до мозку кісток, ця подорож була актом відчаю, а не віри.

Я думала про бабусю. Мені було шістнадцять, коли я це почула. Випадково — лягла спати рано, але прокинулася від голосів на кухні. Бабуся і мама говорили тихо, та в нашій квартирі тонкі стіни. Я лежала й слухала, як бабуся казала: «Старші дівчата в нашому роді всі такі. Бездітні. Господь не дає — і не дасть. Нехай не плекає надій. Краще змиритися, поки молода.» Тоді я не зрозуміла. Мені було шістнадцять — я малювала серця в зошиті, думала про хлопця з паралельного класу, мріяла про двох дітей і будинок із садом. Слова бабці здалися мені далекими, чужими, не про мене.

Я вийшла заміж у двадцять шість. Максим знає, що я хочу дітей — і він хоче того ж. Ми чекали, планували, вірили. А потім були лікарі, аналізи, холодні кабінети і ще холодніші вироки. І саме тоді, після останнього «негативно», бабчині слова раптом спалахнули в голові з такою силою, ніби вона сиділа поруч і повторювала їх мені прямо у вухо. Бездітні. Господь не дає — і не дасть.

Ось про що вони говорили тоді на кухні. Мама тоді промовчала. Я теж промовчала. Але тепер я їхала в Карпати — бо мовчати більше не могла.

— Максе, ну чого ти такий серйозний? — не вгавав Богдан. — Ми їдемо назустріч пригодам! Гори, свіже повітря, містичні діди. Даринко, ну скажи йому!

Дарина, моя сестра, була занадто тихою. Вона весь час перебирала пальцями край своєї сумки й, проігнорувавши слова Богдана, промовила:

— Головне, щоб він нас прийняв. Кажуть, до нього не можна прийти просто так. Треба, щоб ліс дозволив, — прошепотіла вона.

— Ліс дозволив? — реготнув Богдан. — Даринко, у нас повний бак і гума «Мішлен». Нас будь-який ліс пропустить. Ми ж не в казці.

Дарина обернулася до мене. Її погляд був дивним — занадто серйозним для її зазвичай легковажного характеру.

— Оль, а ти взяла ту хустку? Ну, стару, з червоними квітами, що від бабці лишилася?

Я здригнулася.

— Взяла. Але я тобі про неї не казала. Звідки ти... — Просто подумала, що вона тобі знадобиться, — Дарина швидко відвернулася до вікна. — Сімейні речі в таких місцях мають значення. Так кажуть.

Максим раптом пригальмував. Асфальт закінчився так різко, ніби його відрізали ножем. Попереду розходилися три ґрунтові дороги, засипані мокрою хвоєю. Навігатор на панелі безпорадно блимнув і видав повідомлення: «Зв'язок втрачено».

— Ну от, — Максим вимкнув двигун. Тиша, що запала в салоні, здалася фізично важкою. — «Мішлен» приїхав. Далі — тільки пішки.

★

Перший день у пралісі здався нескінченним. Дерева тут були такими високими, що сонце губилося десь у їхніх кронах, залишаючи на землі лише хворобливе, зеленувате світло.

— Магнітна аномалія, — вкотре повторив Максим, трусячи компас. Стрілка шалено крутилася, ніби намагалася просвердлити скло. — Тут поклади залізної руди під ногами, це звичайна фізика. Йдемо по сонцю.

Богдан, намагаючись тримати фасон, тримав телефон на витягнутій руці.

— Друзі, контент — просто бомба. ТікТок «Виживання в Карпатах». Підписуйтесь, ставте лайки, поки нас не з'їв ведмідь-веган.

Він засміявся, але сміх вийшов тонким і швидко згас у глухій тиші лісу. Ліс не відлунював. Він поглинав звуки, як стара губка. Ми йшли вже шість годин, і за цей час я не почула жодного співу птаха чи шелесту листя. Тільки важке дихання Максима, який перся попереду з велетенським наплічником, і металеве брязкання казанка на сумці Богдана.

Дарина йшла останньою. Вона постійно озиралася, ніби відчуваючи на потилиці чийсь погляд. У якийсь момент її нога ковзнула по мокрому каменю, оброслому сизим мохом. Вона зойкнула і впала на коліна.

— Даринко! — я кинулася до неї, але вона не поспішала підводитися. — Олю, дивись...

Там, у заглибині між корінням, лежав старий черевик. Дитячий, шкіряний, наскрізь пророслий травою. Він виглядав так, ніби лежав тут років п'ятдесят, але шнурівки були зав'язані на акуратний, свіжий бантик.

— Просто сміття, — відрізав Максим, підхоплюючи Дарину під лікоть. — Туристи гублять і не таке. Вставай, нам треба знайти сухе місце до сутінків. У цих горах темніє миттєво.

Але ліс мав свої плани на нашу дорогу. Сонце, яке ми намагалися тримати праворуч, раптом почало «стрибати». То воно пробивалося крізь гілки ліворуч, то взагалі зникало, хоча небо було безхмарним.

— Ми ходимо колами, — Богдан витер піт із лоба. — Максе, ми проходимо цей вивернутий пень уже втретє. Я впізнав його, бо він схожий на розчавлену голову. — Неможливо. Ми весь час йшли під гору. — Значить, гора теж крутиться.

Повітря стало густим і пахло чимось солодким, наче перестиглими, гнилими фруктами. Стало зрозуміло: до мольфара ми сьогодні не дійдемо. Ліс ніби навмисно розтягував простір, роблячи кожен наш крок довшим, а шлях — нескінченним.

— Ставимо намети тут, — Максим вказав на невелику галявину серед дерев.

Місце було непривітним. Навколо — старі, покручені граби, чиї гілки в сутінках нагадували довгі кістляві пальці, що намагаються дотягнутися до нашого вогнища. Ми з Дариною розкладали спальники, а хлопці намагалися розпалити вогонь. Дрова були сухими на вигляд, але ніяк не хотіли займатися — вони лише чаділи їдким чорним димом, який стелився по землі, огортаючи наші намети сірим саваном.