Розділ 20

Оля

Блукаючи магазинами торговельного центру, відчуваю себе трохи розгубленою, бо вже не пам’ятаю, коли востаннє робила щось таке для себе. Останні роки я купувала все найкраще для Богдана, не зважаючи на цінники, а собі — аби що. А тепер хочеться порадувати і себе, залишивши пристойну суму у магазині.

Перше, куди я заходжу, — магазин жіночої білизни. Мене зустрічає зовсім юна продавець-консультант, колись і я була на її місці.

Ходжу між рядами з мереживними виробами, і очі розбігаються. Хочеться все і одразу, тому для примірки разом з консультантом підбираємо близько десяти комплектів — усі з тонкого мережива.

У примірочній проводжу близько тридцяти хвилин. Ніяк не можу вирішити: взяти класичний чорний комплект, ризикнути і вибрати червоний, чи, можливо, білий теж добре сидить. Думаю довго, але в результаті беру всі три. В чорному залишаюся з посмішкою і двома невеликими пакетами покидаю магазин.

Як там говорять, гарна та дорога білизна додає впевненості. Тепер можу погодитися на всі сто, що це правда. Незважаючи на те, що вона захована під шаром одягу, що складається з джинсів та светра, я відчуваю себе більш впевненою та сексуальною.

Наступна моя зупинка — магазин одягу, де я швидко придбала собі сукню. Весь цей шопінг мене досить швидко втомив, якщо чесно, я вже відвикла від цього всього.

Наостанок вирішую завітати в дитячий магазин, де купую кілька речей для сина та нову іграшку. Хоч я і кажу, що Тая з Русланом балують сина, але я теж не відстаю. Перед виходом замовляю таксі і купую каву на фудкорті.

Коли я заходила в торговельний центр, сяяло яскраве сонце, а тепер його затягли хмари, і накрапає дрібний дощик. По додатку бачу, що таксі має бути через п’ять хвилин, тож стаю під накриття та чекаю, попиваючи смачний напій і спостерігаючи за людьми навколо.

На дворі майже нікого немає, всі тихенько тікають у будівлі, бо дощ починає накрапати сильніше — дрібний і неприємний.

Сконцентровую свій погляд на парі, яка виходить з ресторану неподалік торговельного центру. Мій погляд затримується на знайомому силуеті чоловіка та рудоволосій дівчині, яка здається знайомою, але я не можу згадати, де її бачила. Хоча це, мабуть, чергова його "швабра" — всі вони на одне обличчя. Дратуюся, бо я теж була для нього черговою.

Я кілька разів кліпаю та протираю власні очі, бо мені здається, що це марево. Адже як може чоловік запрошувати на побачення, а тепер обіймати руду дівчину?

Хочу відвернутися і не дивитися на двох голубків, але не можу, ніби приросла до місця. Тіло стало важким та чужим. Спочатку хочеться розплакатися від чергової брехні. Добре, що не повірила знову, бо це було б удвічі болючіше. Автомобіль, у який сідали Руслан і дівчина, вже давно зник, а я так і стою, відмираючи лише тоді, коли мені телефонує таксист і повідомляє, що вже чекає на місці близько десяти хвилин. Я доходжу до машини, сідаю в неї і всю дорогу роздумую.

Що я зараз відчуваю? Злість, зневагу до самої себе. Чому я стала такою слабкою? Я ж знову ледь не наступила на ті ж самі граблі. Я, як ошпарена, вилітаю з таксі і біжу до квартири, готова рвати і метати. Добре, що син у подруги і не бачить мене такою. З кожною секундою злість наростає, а коли на телефон приходить повідомлення від Руслана, закипаю.

«Я скучив за вами!»

Довго дивлюся на знайомі букви і сміюся, як навіжена. Відчуваю такий коктейль емоцій, ніби розриває на дрібні молекули зсередини. Хочеться жбурнути телефон об стіну, нерви на межі.

Щоб не злитися ще більше і не читати нове повідомлення від Ковалевського, вимикаю телефон зовсім, але перед тим телефоную Таї з сином, щоб дізнатися, як у них справи. Але навіть розмова з Богданом і Таїсією не заспокоює мене.

Відкладаю остаточно телефон і намагаюся відволіктися, але перед очима постійно спалахують картинки Руслана з дівчиною біля ресторану.

На дворі вже починає темніти, а я сиджу на дивані та нервово перемикаю телеканали на телевізорі. Я навіть не вникаю в сюжет, просто клацаю по кнопці.

Від цікавого заняття мене відволікає дзвінок у двері. І хто це ще приперся на ніч? Не хочу нікого чути, ні бачити. Якщо це знову сусідка знизу зі скаргою, що я гучно ходжу по квартирі, то хай тримається.

— Хто там ще? — бурчу, піднімаюся з дивану і йду до дверей. Дзвінок не перестає, а я злюся, закипаю та дратуюся.

Відкриваю двері і одразу потрапляю в обійми Руслана. Розгублено кліпаю, бо не розумію, що відбувається. Він просовує мене у квартиру і міцно обіймає без слів. Двері за ним зачинилися з гуркотом.

— Чому ти не відповідаєш на телефонні дзвінки? Я стільки разів тобі телефонував і писав. Всіх на ноги підняв, — Руслан відпускає мене і починає роздратовано говорити. — Ти що, злиться на мене за те, що я привіз сюди швабру? Тобі тут нічого не світить, я починаю закипати, бо він ось тут зараз на моїй території, як ні в чому не бувало, і притискає мене до себе. — Навіщо тобі телефон, якщо ти їм не користуєшся? Ти розумієш, що я відчував, коли ти не відповідала на дзвінки? — гримає. — Я ж хвилююся за тебе, — останнє говорить втомлено.

— За мене? Ти нічого не сплутав? — нервово кричу.

— Ти хоч колись можеш спокійно говорити? — риси обличчя чоловіка стають гостріші, очі темніші, руки в кишенях штанів. Відчуваю, що він всім тілом напружений.

— Ні, ось така, як є. Щось не влаштовує — іди тоді до своєї рудої швабри, — виприскую злісно та здаю сама себе.

— До кого? — хапається за слова.

— До тієї, з якою по ресторанах ходиш. Я все бачила. Але Ковалевський, не розумію одного: трахай усе, що ходить — трахай. Яка мета запрошувати мене на побачення та присилати квіти? Що за план?

— Олю… — намагається обійняти.

— Відійди від мене, — гримлю і закипаю, як чайник, а чоловік при цьому досить спокійний і навіть злегка посміхається, що дратує ще більше. — Що я смішного говорю?

— Зовсім нічого, лисенятко ти моє. Ти що, ревнуєш мене? — посміхається ще більше і сяє, як новорічна ялинка.