Розділ 2

Оля

Минуло декілька місяців

Новий день — нові проблеми, але нічого, голову вище! Не через таке проходили. Після того, як написала заяву на звільнення, відчувала себе впевнено, як справжній боєць. А зараз відчуваю апатію. Ні, я не шкодую, що звільнилася. Працювати зі своїм начальником, який домагався мене, я точно не збираюся. Яким би козлом він не був, але працювати в дизайнерському агентстві мені дуже подобалося.

За цей час я активно шукала роботу, але все, що мені пропонують, не відповідає моїм очікуванням або бажанням. Офіціант, продавець-консультант — це не те, вже пробувала, вже плавала в цьому. Я хочу розвиватися у своїй сфері.

У сфері естетики, дизайну, візуалу та новітніх технологій. Моя мрія — стати крутим вебдизайнером, і вона досі залишається мрією. Але я впевнена, що вона обов’язково збудеться.

Залишилося тільки чекати. Звільнення — це не фініш, це початок нового етапу. Я вже подала своє резюме до кількох компаній, де конкурс дуже високий, але я справді хочу працювати. За цей час я встигла прокачати свої навички, добре вмію працювати з сайтами, розробляти їхній візуал та просувати їх. Маю якийсь досвід, нехай і незначний.

Марго та Ніка з’їхали з квартири, я залишилася сама. Спочатку було сумно, але потім почала шукати плюси в цій ситуації, і, знаєте, вони справді є.

Я довго думала, що робити далі. Я більше не можу розриватися між двома містами, я загнала себе та своїх рідних у рамки. Настав час для змін.

З такими думками зранку збираю валізу й вирушаю на автовокзал. У вухах грають навушники, знову лунають улюблені українські пісні. Моя звичка та любов до музики нікуди не зникли, навіть через роки.

До вокзалу доїжджаю швидко, купую квиток і сідаю в автобус. Колись я вже так тікала від проблем додому, у Білу. Хоча немає таких проблем, які не можна вирішити, а з підтримкою взагалі жодні проблеми не стануть на заваді. Як тільки сідаю в автобус, телефоную мамі.

— Слухаю, Льоля, доню, щось трапилося? — чую схвильований голос мами на тому кінці слухавки. Я не казала їй про звільнення. Зазвичай я в цей час на роботі, а тут сама телефоную, тому розумію її стан.

— Привіт, ні, все добре. Просто скучила за вами. Я приїду й усе поясню, не хвилюйся! Справді все добре, — заспокоюю її.

— Доню, у тебе якісь проблеми? — мама не відступає, цього вона навчилася від бабусі Ніни.

— Мам, усе добре, просто дуже скучила за вами. І так, у мене є до вас серйозна розмова, але немає причин хвилюватися.

— Льоля, Льоля! — цокає язиком. — О котрій приїдеш?

— Через дві години.

— Ох, я скажу Віталію, щоб він тебе зустрів.

— Мам, це зайве.

— Ні, зустріне і крапка. Все, давай, я побігла.

— Добре, дякую. Я тебе дуже люблю!

— І я тебе.

З роками наш зв’язок із мамою лише зміцнився. Ми навчилися слухати одна одну. Звичайно, є речі, про які мама не знає, але це те, про що я ще сама не готова говорити. Ні з ким. Я не можу відкрити душу, хоч і минуло багато часу.

Дорога додому рідна, така знайома. Їдучи, я знову обмірковую свої подальші дії, міркую, чи правильно я все роблю. У голові тисячі варіантів. Але поки що в одному я точно впевнена — мені потрібен відпочинок, хоча б кілька днів. А далі буду думати. Моє життя постійно проходить у роздумах. Я більше не пливу за течією, кожен свій крок і дію ретельно обмірковую.

Більше немає тієї безтурботної дівчини, яка жила одним днем і не думала, що буде завтра. Тоді я вважала це нормою, а зараз так не можу. Тепер я відповідаю не лише за своє життя. Одне, що точно не змінилося, — це те, що мій язик і далі живе окремим життям. Але я навчилася його прикушувати. Я думала, що моє життя перетворилося на попіл, але навіть серед попелу є життя, надія, бажання та прагнення.

Одного разу, довірившись, я втратила найцінніше — себе саму. Мені знадобилося багато часу, щоб відновитися, але тепер я знаю одне: більше до того стану не повернуся. Моє життя не зупинилося, воно вирує різними фарбами зараз, воно таке ж яскраве, як і раніше.

Автобус зупиняється на автовокзалі в Білій Церкві. Люди починають потроху виходити, а я нарешті "випливаю" зі своїх думок, коли бачу знайомий автомобіль на парковці неподалік зупинки. Посміхаюся — мене вже чекають.

Дядько Віталій — мамин начальник. Головний лікар у лікарні, де вона працює. Їхній роман триває близько року, але далі не розвивається, і на це є причини. Ми з мамою рідко торкаємося цієї теми, але іноді вона не витримує під моїм напором. Мені приємно бачити, що її очі знову сяють, як раніше. Вона заслуговує на те, щоб бути щасливою.

Віталій Вікторович — хороший чоловік. Я бачу, що йому подобається мама. Він кілька разів пропонував їй з'їхатися, але вона вперто відмовляється. Він — вдівець, має доньку. Навіть познайомив нас, коли вона приїжджала до Білої. Вона на кілька років старша за мене, мешкає в Дніпрі разом із чоловіком. Саме з Дніпра Віталій переїхав за направленням до Білої, щоб очолити лікарню.

Забираю невелику валізу, пакунки з подарунками й виходжу з салону.

— Олю, привіт, — вітається зі мною дядько Віталій. — Давай сюди, — забирає сумки, і ми прямуємо до його автомобіля.

— Доброго дня, дякую. Я б і сама дісталася, у вас і так роботи вистачає.

— Та я знаю, що ти самостійна. Але ж мені не важко. Якраз у мене обідня перерва, тож усе добре.

Перемістившись до автомобіля, між нами зав’язується ненав’язлива розмова. Віталій Вікторович хвалить мою маму, розповідає про роботу та питає про мене, але робить це тактовно, без випитувань. Мені приємно з ним спілкуватися.

Коли ми під’їжджаємо до знайомих воріт, я розпливаюся в посмішці. Я навіть забуваю про речі й біжу у двір, де бачу своїх.

Перший, хто реагує на мене, — це Туз. Йому вже майже п’ять років, а він усе ще такий бешкетник. Приділяю йому кілька хвилин, а потім іду далі. Позаду мене Віталій Вікторович несе речі.