9. Приречені

Минуло вісім місяців

— Реанімаційну бригаду! Швидко! — різкий вигук продерся крізь змучену свідомість і різав без скальпеля, без анестезії, наносячи біль, який ні з чим неможливо порівняти.

— Все ж йшло добре, серцебиття чудово прослуховувалося, ніяких відхилень не було! Як пояснити? – приглушено лунав переляканий голос когось із медперсоналу. – Причини немає...

Були ще якісь розмови на підвищених тонах, спроби реанімувати, метушня, аж поки не пролунало гірке «втратили», змушуючи здатись.

— Час смерті: двадцять друга п'ятнадцять, – пробився крізь затуманену свідомість жіночий голос.

— Ми і її втрачаємо! – останнє, що почув він перед тим, як повністю відімкнутись, звільнившись від болю, який без жалю шарпав душу, бо смерть забрала найцінніше зі всього, що може бути в цьому житті.

Прокинувшись в холодному поту, Володимир важко дихав все ще відчуваючи весь той біль і одночасно розпач Ксені, адже коли вона почула крізь приглушену анестезією реальність, що їх такий довгоочікуваний син так і не зміг змусити своє крихітне сердечко битися, попри всі реанімаційні заходи, їй і самій не захотілося знаходитись в цьому світі, вона просто перестала триматись за життя і тихо пішла за ним. Це найгірша і найстрашніша смерть яку йому довелось побачити та пережити.

Його син приречений, він навіть не вдихне! Йому так і не судилося почути таке бажане «татусю» від своєї кровинки. Вони вже обоє приречені!

Наче в якомусь тумані, чоловік кинув розпачливий погляд на мило сплячу поруч Ксенію та міцно її обійняв, настільки відчайдушно, як тільки міг, намагаючись відійти від того всього жаху, який щойно пережив. Вона зітхнула крізь сон та поклала руку поверх його на округлений живіт, навіть не розплющуючи очей. Він вже пережив її втрату — щойно обох втратив!

«Ні! Я не допущу такого!» — раз у раз повторяв ці слова в голові, наче якусь мантру з розпачливим завзяттям погладжуючи живіт.

Трохи отямившись, усвідомив, що сонце вже давно настійливо пробивається крізь штори, оповіщаючи про прихід нового дня. Вже знав, що на роботу не піде — все в одну мить знецінилось, ставши неважливим і непотрібним. Справжня вага життя розуміється саме в таких ситуаціях, коли приходить усвідомлення, що втрачаєш назавжди, але нічого не можеш зробити.

Думки вкотре розпачливо розбіглися, адже в нього залишалось так мало часу до пологів. Почав швидко згадувати всі деталі свого «сновидіння», вперше дякуючи прокляттю, що вони ніколи не забувались — можна було повністю прокрутити в голові все заново. Єдине, що цікавило – день, коли все станеться і тоді згадав, як очі Ксені зупинились на даті. Швидко пометикувавши, усвідомив, що це буде через п’ять днів! Міцно зажмурився від цієї моторошної реальності, боячись випустити їх обох зі своїх обіймів, і вже знав куди йому потрібно.

*** ***

Володимир мовчки стояв у знайомій темній кімнаті перед старою відьмою, доки та вп’явшись поглядом розсіяно дивилась десь, наче, в інший вимір. Через декілька хвилин цих споглядань, нарешті прийшла до тями і вказала на стілець. Чоловік одразу мовчки сів навпроти, усвідомлюючи, що зробить будь-що, лиш би врятувати своїх найрідніших.

— Бачу, дійсно налаштований боротись до останнього, – потішно викривила губи стара, прискіпливо свердлячи клієнта пронизливим поглядом. — Воно не залишило тобі вибору.

— Ти знаєш, як цього позбутися? — з благанням запитав він, розгублено блиснувши очима.

— Сильний прокльон.

— Я на все готовий. – повідомив з надривом, міцно вхопившись обома руками за край столу.

В чоловіка вже навіть був напоготові запасний план, але ж він не хотів прирікати свого сина на ці муки ще від народження, тим більше талісман майже повністю втратив свою силу і не захистить його.

— Ти не там рішення шукаєш, – повідомила стара, наче, прочитавши думки, вкотре впевнивши відвідувача в своїх надприродних можливостях.

— Що ти про це знаєш? Скажи! — Володимир благально схопив її за руку, бо свято сподівався на допомогу.

— Потрібна свідома, добровільна жертва. Жертва в ім'я справедливості. Мусиш врятувати того, через кого все і почалося, ризикуючи життям власної дитини. Тільки так можна зруйнувати настільки міцний правічний зв'язок з тим минулим. Але запам'ятай: свого не врятувати пожертвувавши собою, навіть попри те, що прокляття й залишає в живих лиш одного. Як ти вже зрозумів, для нього не існує неможливого.

— Що за маячня?! – вигукнув Володимир. — Як я маю ризикувати життям свого сина, рятуючи того, хто давним-давно мертвий?

— Тобі доведеться зробити неможливе. – протягла вона спокійно, показово здійнявши на зморшкуватому лобі тонко намальовані брови. — Нам ніщо не дається просто так, тому це прокляття і лягло на рід, бо твій предок забув про доброту, людяність, співчуття, допомогу і любов до ближнього, а розплачуватися за гріхи потрібно завжди. Воно дане, щоб ви навчились цього всього, – зробила паузу та з проникливою замисленістю додала: — Все нам дається з якоюсь ціллю, тому розумні з будь-якої ситуації беруть з уроки, а всі інші — тільки нарікають на життя. Твоя черга показати, чи зміг ти чомусь навчитись.

— Я засвоїв уроки. Що потрібно робити?

— Прийде час і все зрозумієш.

— Який час? В мене його вже немає! – безпорадно рубанув чоловік, різко підвівшись та нависнувши над столом страшніше грозової хмари.

— Ти почув, що потрібно робити. Більше я тобі нічим не допоможу, – відмахнулась стара, всім своїм виглядом показавши, що її не злякав цей розлючений вигляд і тон. Вона бачила багато чого на своєму віку, але випадок цього відвідувача був особливим, оскільки вищі сили дають йому тяжке випробування, в якому лиш благородний, але гіркий вчинок стане правильним вибором.

Стара жінка ще декілька секунд спокійно стежила за емоціями на його обличчі, гадаючи чи вистачить цьому чоловікові сили вчинити правильно, а потім наполегливо вказала на двері.

Володимир у відчаї стиснув кулаки, переборюючи злість на себе, бо не міг нічого вдіяти, на того предка, який споганив життя усім і на цю відьму, яка верзла нісенітниці, а ті аж ніяк не в’язалися з реальністю. Вона знову відпустила його ні з чим. Вогник віри, з яким він мчався в цю багатоповерхівку блимнув примарним сподіванням і одразу ж згас.