Розділ 18

Оля

Прокидаюся близько дванадцятої. Давно я так не спала, сповнена сил та готова до нового дня. Моя рука одразу тягнеться до телефону.

«Лисичко, вже сумую, роботи багато, зателефоную сьогодні пізно ввечері або зранку. Якщо все вийде, вже завтра буду в Києві.»

Повідомлення від Руслана викликає трепет і гріє душу. І те, що він буде раніше запланованого, не може не радувати. Ще один день разом, бо потім, як я поїду, ми не бачитимемося цілих десять днів. Навіть не уявляю, як це. Пишу коротке повідомлення.

«Добре. Цілую!»

Накидаю на тіло теплий махровий халат, беру необхідні речі та прямую до душу. На диво, зараз тут нікого немає, я сама. Тож швидко ниряю під промені теплої води. Приводжу себе до ладу та прямую до кімнати. Іду на кухню, ставлю чайник на плиту, поки кипить вода, роблю собі два бутерброди. Не хочу нічого готувати.

В чашку кидаю заварку свого улюбленого чаю «Бризки шампанського» та заливаю кип’ятком, який принесла з кухні. Фруктовий аромат рознісся кімнатою. На фоні вмикаю одну з улюблених телевізійних програм «Хто зверху?». Снідаю та насолоджуюсь моментом, у поле зору постійно потрапляє моя каблучка на пальчику. Спочатку було незвично, а тепер таке відчуття, ніби вона зі мною завжди була.

Як тільки помила посуд і присіла на ліжко, телефонує Тая.

—Офіційно майбутня пані Ковалевська, вітаю вас! — солодко щебече подруга. — Я така рада за вас! 

—І тобі привіт, дякую. А яка я рада та щаслива, ти не уявляєш.

— Напевно така, як я зараз. Ти б бачила мій вираз обличчя, коли брат повідомив таку новину, що планує зробити тобі пропозицію. А я тоді на хвилинку чай пила і подавилася. Тепер ми будемо родичками — здається, подругу понесло, бо з таким азартом говорить.

З Таїсією говоримо довго. Вона настільки натхнена подіями, що вже обирає весільну сукню для мене та бронює місце подружки нареченої. Звичайно, я так далеко ще не дивлюсь, але все ж таки помріяти можна.

—Ти будеш найгарнішою нареченою, а я її подружкою. Ти ж головне, букет правильно кидай у мій бік! —  сміємося.

— Звичайно!

— Добре, Олюся, зателефоную тобі пізніше, бо Тарас тягне мене кататися на лижах. То не можу йому відмовити.

— Вітання йому передавай, гарного відпочинку! — на цій ноті прощаюся з Таїсією.

Вирішую сьогодні прибрати в кімнаті та скласти деякі речі в валізу. Але не встигаю нічого зробити, бо приходить СМС від Аліни.

«Давай о четвертій, вулиця ***, третій під’їзд, квартира 78. Чекаю!»

Починаю потихеньку збиратися. Сильно не виряджаюся: джинси, худі та уги, волосся збираю у хвіст. А ще вдягаю на шию кулон, який подарував Руслан.

Як тільки стрілки годинника показують третю, виходжу з гуртожитку та прямую до метро. Доїжджаю я досить швидко; від метро ще п’ятнадцять хвилин, і я біля потрібного будинку. Дорогою заходжу і купую торти для нас з подругою. Телефоную Аліні.

— Привіт, я вже біля під’їзду.

— Привіт, заходь, код від домофону триста шість. Четвертий поверх.

— Вже підіймаюся – воджу цифри у домофоні, двері відкриваються, і я потрапляю всередину.

Будинок, що зовні старий, та й всередині теж. Запах їдкий, неприємний б’є в ніздрі. Ліфтами я так рідко їжджу, а в цей навіть заходити боюся, тому підіймаюся сходами. Тисну на дзвінок і млію, коли відкриваються двері.

— Ти?

— Ну привіт, а я бачу, ти не рада мене бачити.

— А сам? Як не здогадуєшся? Дивний жарт. Передай Аліні і торти теж —  суну пакунок та збираюся піти, але сильні чоловічі руки торкаються мого передпліччя.

— Давай поговоримо.

— Про що? Ти серйозно? Я так розумію, Аліни тут немає, тож мені час йти.

— Стій, будь ласка. Так, я попросив Аліну умовити тебе приїхати, бо інакше ти б не захотіла спілкуватися.

— Ха, про що? Ігоре, ми розійшлися давно і назавжди. Немає про що говорити.

— Будь ласка, ми поговоримо, і обіцяю, я зникну назавжди з твого життя —  хлопець дивиться поблажливим поглядом.

— Ок, ти хоч би квартирку краще орендував – сміюся, це все нерви.

—  Якби я запросив тебе до себе, ти б одразу здогадалася, що це не Аліна.

— Ну, то так —  підтверджую.

Батько Ігоря —  місцевий депутат у Білій, мати —  власниця салону краси, тож гроші для рідного синка ніхто не жалів ніколи. Він допомагає мені зняти пальто, роззуваюся, і ми проходимо до вітальні. Пакунок відносить на кухню: там торт і ще печиво з цукерками, улюблені подруги. Тепер точно вже не подруги. Таке не пробачають.

— Чай, кава?

— Води —  Ігор зникає за дверима вітальні, а я розміщуюся на не новенькому дивані. Мені не комфортно, але вважаю, що треба поговорити.

— Тримай —  протягує склянку з прозорою рідиною.

— Це ти мені повідомлення писав? —  починаю з того, що мене турбує; якби не це, я б сюди навіть не зайшла.

— Ти завжди розумною була, так я. Я й не приховував. Але ж ти заблокувала мене.

— Так, у тебе своє життя, у мене своє —  роблю ковток води та відставляю склянку на стіл.

— Своє? Це ти маєш на увазі того мажорчика, який тебе постійно зустрічає з університету?

— Ти що, слідкуєш? — намагаюся бути спокійною.

— Ти не залишила мені вибору.

— Якого ще вибору? Ми розійшлися давно — спалахую.

— Але ж ти мене кохаєш — він сидів біля мене і так близько, але зараз ще ближче, його рука лягає мені на шию, він тягне мене на себе та цілує.

— Що ні? — відштовхую. — Про яке кохання ти говориш? Те кохання, коли ти мене зрадив та маніпулював мною, моїми почуттями до тебе. З тобою я була не впевнена у собі, ти мене ламав, намагаючись зробити зручною. Це кохання? — кричу.

— Вибач, дурнем був — я досі не знаю, з ким він мені зрадив, і мені вже не цікаво. Як не дивно, але та зрада відкрила мені очі, добре, що вона була.

— Добре, я вибачаю, а тепер мені час! — намагаюся встати, але чоловік наближається та перехоплює мене, не даючи піднятися, тримає мене.