Розділ 18

Оля

Прокидаюся без будильника. Рідкісне відчуття — коли не вириваєшся зі сну, а ніби м’яко випливаєш із нього. Тіло відпочиле, голова ясна, і всередині дивна легкість. Давно я так не спала. Моя рука одразу тягнеться до телефону.

«Олюся, вже сумую. Роботи багато, зателефоную сьогодні пізно ввечері або зранку. Якщо все вийде, вже завтра буду в Києві.»

Я перечитую повідомлення двічі. Тепло розливається всередині, аж щоки мимоволі піднімаються в усмішці. Від одного його «сумую» серце знову починає битися швидше. Завтра. 

Я закушую губу, намагаючись стримати цю дурну, щасливу усмішку. Бо потім — десять днів без нього. Десять. Я навіть не уявляю, як це. Пальці швидко набирають відповідь:

«Добре. Цілую!»

І ще кілька секунд я просто дивлюся на екран, ніби чекаю, що він відповість одразу. А потім відкладаю телефон, але тепло всередині нікуди не зникає.

Накидаю на себе теплий махровий халат, беру речі й тихо вислизаю в душ. На диво — порожньо. Жодної черги, жодного шуму. Лише я і тиша. Стаю під теплу воду, заплющую очі. Вона змиває залишки сну, думок, усього зайвого. Декілька хвилин — і ніби заново народилася.

Повертаюся в кімнату, швидко приводжу себе до ладу й іду на кухню. Ставлю чайник, поки вода закипає — роблю собі два бутерброди. Нічого складного не хочеться. Сьогодні — день простоти.

У чашку кидаю заварку свого улюбленого чаю  Вмикаю фоном «Хто зверху?» — просто для звуку, для відчуття життя навколо. Сідаю. Їм повільно. Насолоджуюся.

Після обіду дзвонить Тая.

— Ти не уявляєш, — починає одразу, навіть не вітаючись, — я не спала всю дорогу! Тарас просто знущається!

Я сміюся, притискаючи телефон до вуха.

— Що він уже зробив? — Я сміюся, притискаючи телефон до вуха.

— Дихав! — обурено видихає вона. — Голосно. Постійно. І ще й музику включав!

— Жах який, — іронічно киваю, хоча вона цього не бачить.

— От саме! — не здається Тая. — Я тобі серйозно кажу, я його там у горах залишу.

І тут вона різко змінює тон:

— Але ти подивися! На екрані з’являється відео. — Гори. Засніжені вершини, сонце, що відбивається у снігу, і той неймовірний простір, від якого перехоплює подих.

— Нічого собі… — тихо кажу.

— Я ж казала! — у її голосі вже немає злості, лише захоплення. — Тут просто казка.

— Ти щаслива. — Я усміхаюся.

— Дуже, — чесно відповідає вона. А потім одразу: — Але сумую за тобою.

Я мовчу секунду.

— І я за тобою. — І чомусь у цей момент думаю не лише про Таю.

Після розмови з Таєю вирішую не гаяти час: прибрати в кімнаті й почати складати речі у валізу. Але плани руйнує повідомлення від Аліни.

«Давай о четвертій, вулиця ***, третій під’їзд, квартира 78. Чекаю!»

Зітхаю й відкладаю все на потім. Збираюся швидко: джинси, худі, уги. Волосся стягую у хвіст.  О третій виходжу з гуртожитку й прямую до метро. Дорога займає небагато часу: ще п’ятнадцять хвилин пішки — і я вже біля потрібного будинку. По дорозі заходжу в магазин, беру торт — все ж таки йду не з порожніми руками. Зупиняюся біля під’їзду, дістаю телефон і набираю Аліну.

— Привіт, я вже біля під’їзду.

— Привіт, заходь, код від домофону — триста шість. Четвертий поверх.

— Вже піднімаюся.

Набираю цифри, двері з клацанням відчиняються, і я заходжу всередину. Під’їзд одразу зустрічає різким, затхлим запахом. Стіни обшарпані, світло тьмяне, миготить. Ліфт виглядає так, ніби застряг ще десь у дев’яностих, і я навіть не розглядаю цей варіант. Йду сходами. Кроки глухо віддаються в тиші, і з кожним поверхом всередині наростає дивне відчуття. Ніби я сюди не просто так прийшла.

Четвертий поверх. Зупиняюся перед дверима, на секунду завмираю, але все ж тисну на дзвінок. Клацання. Двері відчиняються. І я… завмираю.

— Михайло?

— Привіт… Бачу, ти не дуже рада мене бачити.

— Ні. Звідки ти знаєш Аліну? Передай їй, що жарт не вдався, — простягаю пакунок і вже розвертаюся, щоб піти.

Але не встигаю. Його рука різко стискає моє передпліччя. Двері за спиною зачиняються з глухим клацанням. Всередині — порожньо. Стара квартира, холодна, чужа. І від цього ще більш не по собі.

— Давай поговоримо, — тягне мене до кімнати й змушує сісти на диван.

— Про що? — різко підводжуся. — Аліни тут немає. Мені час іти.

— Стій, будь ласка, — він робить крок ближче. — Це я попросив її допомогти. Сказав, що ми посварилися… що ти моя дівчина. Коли вона була в гуртожитку і шукала тебе — холод проходиться спиною. — Це не важливо.

— Ні, важливо! — голос зривається. — Ти обманом заманив мене сюди!

— Бо інакше ти б відмовила, — стискає щелепи. — Як і тоді… коли сама мене поцілувала.

— Мені час, — різко кажу й намагаюся обійти його.

Але він перехоплює мене. Міцно. Занадто. І ось тут стає по-справжньому страшно.

— До нього? — його голос темніє. — До того мажора, що підвозить тебе щовечора? Такі, як він, пограються і викинуть. А я…

Мене перекручує від цих слів.

— Це тебе не стосується, — смикаю руку. — Відпусти!

— Я тебе кохаю, — говорить різко, майже одержимо. — З першого курсу. З тієї секунди, як ти зайшла в аудиторію.

Він надто близько. Занадто.т Я впираюся руками в його груди, намагаючись відштовхнути.

— Відпусти мене! Ти мене лякаєш!

— Ти забудеш його, — шепоче, нахиляючись. — У нас все буде добре.

— Відпусти! — вже не стримуюсь.

Паніка накриває хвилею. Серце б’ється десь у горлі. Я вириваюся, смикаюся, намагаюся звільнитися будь-якою ціною.

— Я буду кричати! — голос зривається, але я вже готова.

Він тримає мене міцно. Занадто. Я майже не можу поворухнутися, але не здаюся. Б’ю його кулаками, смикаюся, брикаюся, намагаюся вирватися будь-якою ціною. Повітря не вистачає, серце калатає так, що оглушує. Його це лише ще більше заводить. І від цього стає ще страшніше.

Коли він знову нахиляється до мене, стає ближче, його руки ковзають нижче — мене ніби пробиває струмом. Страх змінюється на різку, холодну рішучість.Я різко повертаю голову, намагаюся оцінити, що навколо. Погляд чіпляється за щось на тумбі. Мить. Різкий рух. Я намацую предмет — важкий, не розбираю навіть що саме — і з усієї сили б’ю.