Розділ 17

Оля

— Хух, як я втомилася! Ну й заганяв мене професор, — скаржиться Тая, як тільки виходить з аудиторії. — Тиран якийсь! Деспот! Не розумію, чому йому подобаються студентські сльози, — не приховує свого обурення.

— Здала? — запитую, бо подруга іронізує, ніби я не знаю, як її катували та знущалися.

— Здала. П’ять! Але намучилася я з ним. По всіх питаннях ганяв, по декілька разів, — посміхається дівчина. — У тебе не питаю, бо і так все зрозуміло, що без своєї п’ятірки ти б з аудиторії не вийшла.

— Ага, хай би спробувала менше поставити, — хизуюся заліковкою, де одні п’ятірки.

Сьогодні у нас останній екзамен, і сесія закрита. Студентів дуже багато, тож нас поділили на дві групи: я здавала Інзі Юріївні — вона в нас в групі практики вела, а Таїсія професору Сидоренку, який вів у нас лише лекції. Я така рада, що потрапила в групу до Інги Юріївни, а не до професора. Я б то і йому предмет здала, який добре знаю, але нервів пішло б на нього дуже багато. Він мене так не дуже долюблює. Одним словом, стан Таїсії можна помножити на три, ось так би виглядала я.

Зимова сесія пройшла на легкій нозі. Декілька автоматів у мене було, решту предметів, які здавала, отримала за них п’ятірки. Тепер можна видихнути та насолодитися зимовими канікулами. Три тижні свободи.

— Тебе сьогодні Руслан забирає? — граючись бровами, запитує подруга.

Ми вже місяць офіційно пара, і це найщасливіший та найсолодший період у моєму житті. Так добре мені, мабуть, ніколи не було. Ми вивчаємо один одного, пізнаємо, розуміємо. Звичайно, інколи і сваримося, але це дрібнички, на які я навіть не звертаю увагу.

Основна проблема наших суперечок — це моя робота. Як говорить Рус, вона забирає у мене всі сили, і я мало приділяю йому часу. Хоче, щоб я звільнилася, але тут я категорична. Хоча я часто беру відгули, навіть сьогодні взяла, боюся, що мене саму скоро звільнять. Інша тема — це мій переїзд до хлопця. Тут я й не проти, але рано. Я боюся, що рутина вб’є у нас почуття та поглине буденістю. Тому поки що це питання ми відклали, повернемося до нього після нового року.

— Так, ти ж знаєш, що він завтра їде, а повернеться лише в суботу. Тож сьогодні брата не турбуй, Таїсія, — дивлюся з легким веселим докором, бо була ситуація.

Коли ми хотіли провести час удвох, а Тая розійшлася з хлопцем і приїхала до Руслана, цілий вечір ми її втішали. Мені то таке, я люблю проводити час з подругою, а Рус, незважаючи на те що дуже любить свою сестру, трохи бурчав. Бо він планував, що ми весь день не будемо вилазити з ліжка, а натомість ми з Таєю їли морозиво, дивилися «Титанік» та плакали від важкої жіночої долі. Рус посидів з нами трохи, а потім змахнув рукою та пішов до спальні. А ми з подругою так і заснули на дивані у вітальні.

— Ви мені це до кінця моїх днів згадуватимете. Подивіться на них: один вечір разом провели, а все згадуєте та згадуєте. Може мені нагадати, що ви місяць у таємниці від мене зустрічалися? Від найріднішої людини, а? У вас все життя попереду та багато спільних вечорів, а я не так часто приїжджаю.

• Найрідніша, ти моя Таєчко, приїжджай хоч щодня, але боюся, твій брат тебе згризе, — сміюся.

• Ну-ну, хай спробує. А то якщо він лишився без десерту, — тонкий натяк, — то це не означає, що я винна в усіх гріхах.

• Добре, я передам йому, — сміюся.

• І передай, — сміється подруга.

Прямуємо до гардеробної, забираємо одяг, вдягаємося та йдемо у бік виходу. Єдине, за що я не люблю зиму, так це за важкі куртки та пальта, шапки, шарфи, рукавички... Відчуваю себе справжньою цибулиною. На вулиці все засніжене, зима цього року по-справжньому зимна, з великою кількістю снігу та морозна. Мороз невеликий, але відчутний — одразу пощіпує щічки, як тільки опиняюся на вулиці.

— О, он і брат, Ольго, що ти з ним зробила?

— Тобто?

— Ну, раніше я його бачила лише деколи на вихідних, бо в нього бачте, робота, і немає часу на рідну сестру. А тепер щодня бачу його, та ще й у такому гарному настрої. Тьху-тьху, щоб не наврочити, — дивлюся у бік Руслана. Він у темному зимовому пальті своїм задом підпирає бампер. Як тільки його бачу, розпливаюся в усмішці.

— Пані Литвин-Ковалевська, ти мене чуєш? — Тая тепер постійно так до мене звертається, інколи без першої частини.

— А... так, що?

— Все зрозуміло з тобою, — змахує рукою. — Здається, хтось тут у нас закохався, — виносить вердикт подруга.

— Що, зовсім ні? Я закохалася, але поки що не можу вимовити це вголос.

— Ага-ага, та не одна ти, — кидає погляд у бік брата, до якого ми наближаємося.

— Та ну тебе, — відмахуюся рукою.

— Привіт, лисичко, — Руслан обіймає мене та шепче ласкаво на вухо. Я моментально реагую. — І тобі привіт, фаворитко «Титаніка», — звертається до сестри.

— Довго згадуватимеш? — буркає Тая.

— Знаєш, все життя. Я ніколи не забуду, як ти так вбивалася за головними героями. Ніколи не міг подумати, що ти у нас така сентиментальна. Сусіди думали, що я собаку завів — ти так вила, — сміється Руслан.

— Смішно тобі, ха-ха-ха, все б і сміявся. Так сентиментальна, ти б бачив, яке там кохання. І потрібно було не тікати в спальню, а з нами дивитися. Тоді б твої сусіди подумали, що у квартирі не один пес, — посміхається.

— Та мені набридло слухати твої схлипи. Досить того, що ти витратила місячний запас моїх серветок.

— Дякую, що сказав. Тепер знаю, що подарую тобі на новий рік. Новий запас серветок, аж на два місяці, щоб тобі не було мало, — хмикає Тая.

— Може вже досить? — подаю голос. — Руслан обіймає мене за талію, навіть через таку кількість одягу на мені відчуваю жар чоловічого тіла.

— І справді, що я тут з вами заговорила? Мені ще валізи складати, — сьогодні подруга разом з молодшим братом їде в гори, де й буде зустрічати новий рік. Подруга і нам пропонувала, але, по-перше, у мене мої дівчата чекають, а по-друге, ми ще нікого не говорили про наші стосунки. Ні мої, ні Руслана, крім Таї, не знають, що ми зустрічаємося. Після нового року вже всім розповімо.