Розділ 17

Оля

— Хух, як я втомилася! Ну й заганяв мене професор, — Тая буквально вилітає з аудиторії, розмахуючи заліковкою. — Тиран якийсь! Деспот! Не розумію, чому йому так подобаються студентські сльози.

— Здала? — запитую, хоча й так бачу по її задоволеній фізіономії.

— Здала. П’ять! — гордо задирає підборіддя. — Але він мене вимучив. По кожному питанню ганяв, ще й по два рази. Я вже думала, що він просто знущається.

Вона усміхається — жива, задоволена, трохи виснажена.

— У тебе навіть не питаю, — додає, кидаючи погляд на мою заліковку. — І так ясно: без своєї п’ятірки ти б не вийшла.

— Ага, — з удаваною скромністю знизую плечима й відкриваю заліковку.

Ряд рівних оцінок. Суцільні п’ятірки. Сьогодні останній екзамен — і сесія закрита. Нарешті. Зимова сесія пройшла легко: частину предметів закрила автоматом, решту — здала без особливих проблем. І тепер можна просто видихнути. Три тижні свободи. Без пар. Без дедлайнів. Без постійної напруги.

— О, канікули, я таке люблю, — театрально закочує очі Тая.

Ми виходимо в коридор, де ще стоїть шум, сміх, полегшені зітхання — всі такі ж, як ми: втомлені, але щасливі. І тут вона різко повертається до мене, грайливо піднімаючи брови.

— Тебе сьогодні Руслан забирає?

— А що, ревнуєш?— Я мимоволі усміхаюся.

— Я? — Тая прикладає руку до грудей. — Я, між іншим, контролюю ситуацію. Це моя офіційна роль як сестри.

— Забирає. — Я тихо сміюся.

— Ну звісно, — задоволено киває вона. — І як тобі живеться в статусі «дівчина Руслана Ковалевського»?

Я на секунду замислююся. І ловлю себе на дивному відчутті. Ніби все тільки починається.

— Незвично, — чесно відповідаю.

Тая уважно дивиться на мене. Занадто уважно.

— Але тобі подобається, — додає вже не як жарт.

Я не відповідаю одразу. Лише усміхаюся. І цього достатньо.

Ми вже два місяці разом із Русланом. І, здається, мені ніколи не було так… добре. Спокійно. Глибоко. Живо.

Ми вчимося один одного. Поступово, без поспіху: десь обережно, десь навпаки — занадто різко. Пізнаємо, звикаємо, підлаштовуємося. І це не завжди легко. Бо без сварок у нас не буває.

Основна причина — моя робота. Руслан впевнений, що вона висмоктує з мене всі сили. Каже, що я постійно втомлена, що я «не тут», навіть коли поруч. Йому мало часу зі мною. Йому завжди мало. І це говорить людина, яка сама той ще трудоголік. Він може пропадати на роботі годинами, занурюватися в справи з головою, але коли справа доходить до мене — у нього раптом з’являється потреба в увазі, у часі, у мені повністю.

І це трохи… іронічно. Він хоче, щоб я звільнилася. А я — категорично проти. І на цьому ми найчастіше ламаємося. Хоча… я й сама розумію, що він частково правий. Я часто беру відгули, як сьогодні. Вже навіть ловлю себе на думці, що такими темпами мене скоро просто звільнять.

Але це моє. Моя незалежність. Моя опора. І від цього я не готова відмовитися.

Друга тема — мій переїзд до нього. І тут усе складніше. Я не проти. Але не зараз. Я боюся, що як тільки ми почнемо жити разом — усе зміниться. Що рутина з’їсть те, що зараз між нами. Що замість цих поглядів, дотиків, напруги залишиться побут.

І мені страшно це втратити. Ми вже говорили про це. Не раз. І поки що вирішили відкласти. Дати собі час. Не поспішати. Повернемося до цього після Нового року. Якщо не передумаємо раніше.

— І ще ти ж знаєш, що він завтра їде, а повернеться лише в суботу. Тож сьогодні брата не турбуй, Таїсія, — дивлюся з легким, але показовим докором.

Бо була ситуація. Ми тоді планували провести день удвох. Нарешті. Без дзвінків, без справ, без зайвих людей. Але у Таї знову не склалося з якимось «перспективним» хлопцем, і їй стало… нудно.

І, звісно, куди вона поїхала? Правильно. До нас. Весь вечір ми слухали її монолог про те, що всі чоловіки однакові й їй з ними катастрофічно не щастить. Я, якщо чесно, не проти — я люблю час із Таєю. Але Рус…

Рус бурчав. Тихо, під ніс, але бурчав. Бо в його планах той вечір виглядав зовсім інакше. Дуже інакше.

А в реальності — ми з Таєю сидимо на дивані, їмо морозиво, дивимося «Титанік» і дружно ридаємо.

Руслан чесно витримав хвилин сорок. Посидів з нами, навіть щось прокоментував, а потім просто змахнув рукою й пішов у спальню. Сам. А ми так і заснули на дивані, обійнявшись і загорнувшись у плед.

— Ви мені це до кінця життя згадуватимете, — фиркає Тая. — Подивіться на них: один вечір разом провели — і вже трагедія століття. Може, мені нагадати, що ви місяць у таємниці від мене зустрічалися? Від найріднішої людини, між іншим. — Вона прищурюється, дивиться по черзі на мене. — У вас ще все життя попереду й купа вечорів разом, — додає, вже м’якше. — А я не так часто приїжджаю.

Я зітхаю, але кутики губ самі повзуть угору.

— Добре, домовилися, — піднімаю руки вгору. — Але сьогодні — наш вечір.

— Подивимося, — хмикає вона, але вже без колишнього запалу.

І я точно знаю: якщо їй стане нудно — вона знову приїде. І ми знову будемо їсти морозиво. І Рус знову буде бурчати.

Прямуємо до гардеробної, швидко вдягаємося й виходимо. Єдине, за що я не люблю зиму, — це всі ці шари одягу. Куртка, шарф, шапка, рукавички… Почуваюся справжньою цибулиною. На вулиці — казка. Сніг укрив усе навколо, ніби хтось старанно замалював світ у біле. Мороз невеликий, але відчутний — щойно виходжу, одразу пощіпує щоки, і повітря таке свіже, що аж перехоплює подих.

— О, он і брат. Ольго, що ти з ним зробила? — хмикає Тая.

— Тобто?

— Ну, раніше я його бачила хіба на вихідних. Бо в нього, бачте, робота, немає часу на рідну сестру, — театрально закочує очі. — А тепер щодня. І ще й у гарному настрої. Тьху-тьху, щоб не наврочити.

Я вже дивлюся туди, куди вона киває. Руслан стоїть біля машини, сперся на бампер, у темному пальті. І, як тільки бачу його — усмішка сама розпливається на губах.