Розділ 16

Оля

Двері ліфта зачиняються з тихим клацанням, і ніби відсікають увесь світ. Залишаємося тільки ми. Напруга між нами спалахує миттєво — гаряча, неконтрольована. Повітря стає густим, важким, і його катастрофічно не вистачає. Руслан тягнеться до мене, і я навіть не намагаюся відступити.

Його губи ковзають по моїй шиї, залишаючи за собою жар, від якого тіло миттєво відгукується. Я видихаю різко, хапаючись за його плечі, і сама притискаюся спиною до холодної стіни ліфта, шукаючи хоч якусь опору. Він нависає наді мною, повністю перекриваючи простір.

— Солодка… — протягує тихо, майже хрипко. — Поряд з тобою мені дах зносить.

Його голос біля самого вуха змушує мене здригнутися. Я вже не думаю — лише відчуваю. І саме в цей момент ліфт різко зупиняється. Двері роз’їжджаються. Холодне повітря вривається всередину разом із реальністю. Ми відриваємося один від одного надто різко. Я ще не встигаю відновити дихання, коли чую шурхіт і чужу присутність.

— Молоді люди, ви виходити будете?

Я піднімаю очі — і одразу опускаю їх. Щоки палають ще сильніше.

— І вам доброго дня, Ірма Віталіївна, — Руслан спокійний. Занадто спокійний. Ніби щойно нічого не було.

Він швидко бере мене за руку й виводить із кабіни. Я йду поруч, все ще намагаючись зібрати себе докупи. За спиною чується невдоволене бурчання.

— Прости Господи… зовсім сором втратили! Кожного місяця нова… де він тільки їх знаходить! Бордель влаштував…

Кожне слово б’є точніше, ніж хотілося б. Я стискаю губи, відчуваючи, як настрій різко падає. Руслан іде далі, ніби нічого не почув. А от мене це зачіпає. Сильно. Занадто сильно.

Чоловік відкриває двері своєї квартири й пропускає мене вперед. Я заходжу, не затримуючись. Я не вперше тут. Усе знайоме: запах, простір, навіть розташування речей. Але сьогодні це не заспокоює. Навпаки.

Думка, що до мене тут були інші, вперто не відпускає. Вони стояли на цьому ж місці. Сміялися. Торкалися його. Лежали на тому самому ліжку… Я різко відганяю ці картинки, але вони все одно просочуються, чіпляються, залишають неприємний осад.

Роздягаюся на автоматі: вішаю верхній одяг у шафу, знімаю взуття, ставлю його рівно, як завжди. Рухи механічні, бездумні. Не чекаючи Руслана, проходжу далі й прямую на кухню.

Мені потрібно щось зробити. Хоч щось. Пити. Відкриваю шафку, беру кухоль, наливаю воду. Роблю кілька ковтків — повільно, ніби це може заспокоїти. Не допомагає.

Я голодна. Реально голодна. Але думка про їжу викликає тільки відторгнення. Слова тієї жінки досі дзвенять у голові, псують усе.

На кухні тихо. Руслан не заходить. Я ставлю кухоль на стіл, трохи сильніше, ніж треба, й упираюся руками в стільницю, опускаючи голову.

І саме в цей момент чую кроки позаду. Повільні. Впевнені. Я завмираю. Напруга миттєво повертається — але вже інша. Не така, як у ліфті. Гостріша. Важча. Я відчуваю його ще до того, як він щось скаже.

— Олю… подивися на мене, — його голос звучить позаду тихо, але так, що від нього стає гучніше, ніж від будь-якого крику.

Я завмираю. Серце б’ється так сильно, що, здається, його чути в цілій квартирі. Повільно повертаюся. І одразу натикаюся на його погляд. Темний. Напружений. Живий до болю. У ньому змішалося все — злість, обурення, нерозуміння… і ще щось глибше, небезпечніше.

— Що? — буркаю, але голос зрадницьки тремтить. Я навіть не намагаюся приховати емоції. Не можу. Мене розриває. Чи то від злості на нього. Чи від злості на себе.

— Олю, ти ж знала, — він робить крок ближче, повільно, ніби стримує себе. — Ти прекрасно знала, що до тебе у мене були жінки. Я нічого не приховував. — Його слова ріжуть. Не нові. Але зараз — болючіші.

— Знала, — різко відповідаю. — Але я не думала, що мені цим будуть тикати в обличчя всі підряд!

Тиша. Густа. Важка. Така, що навіть дихати складно.

— І ти вирішила повірити їй? — його голос стає жорсткішим. — Ірмі Віталіївні? Серйозно? Вона пліткує про всіх. І про тебе буде, якщо захоче.

— Та справа не в ній! — я підвищую голос, сама не помічаючи як. — Справа в тому, що це правда!

Він різко видихає.

— І що? — коротко. Холодно.

Я завмираю на секунду. А потім щось у мені ламається.

— А те, що я не хочу бути черговою, — кажу тихіше, але кожне слово звучить чітко. — Не хочу бути ще однією “з місяця в місяць”.

— Що за претензії, Олю? — тепер уже з напором.Його погляд змінюється. На мить. Але він швидко бере себе в руки.

— Претензії? — я сміюся, але цей сміх гіркий. — Ти серйозно?— між нами спалахує щось невидиме. Наче натягнута струна, яка ось-ось лусне. — Хочеш поговорити? Давай поговоримо, — кидаю вже різкіше. — У мене, звісно, не такий список, як у тебе, пане Ковалевський… але теж є що згадати.

— Олю, — різко обриває він. Його тон — як удар. Але я вже не зупиняюся.

— Що, Олю? — підхоплюю. — Думаєш, я сиділа й чекала? Берегла себе для “того самого єдиного”?
— кожне слово — як постріл.І останнє зривається саме. — Ще треба подивитися, чи ти взагалі єдиний.

Тиша. Мертва. Його погляд темнішає настільки, що стає страшно. Справді страшно.

Наступної миті він різко б’є кулаком у стіну. Глухий звук розлітається по квартирі, і я мимоволі здригаюся. Повітря наче вибиває з легенів. Але я стою. Не відступаю. Хоч усередині все стискається.

— Отже… — його голос стає нижчим, небезпечнішим. — Ось яка твоя справжня думка про мене.

І тепер уже мовчання між нами не просто гучне. Воно оглушливе.Руслан рухається на мене повільно, але невідворотно. Його погляд — темний, важкий — зовсім не про ніжність. У ньому щось первісне, хиже.Він не просто підходить — він насувається. Як тигр.

І я, всупереч здоровому глузду, не тікаю одразу. Лише відступаю крок за кроком, поки не відчуваю холод стільниці за спиною. Далі нікуди. Мої сідниці впираються в край, долоні самі знаходять опору позаду. Я підіймаю голову, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі.