Розділ 15. Привіт з минулого.

Розділ 16

Оля

Наша б’юті рутина з подругою замість кількох годин затяглася до самого обіду. На одній масочці для обличчя ми не зупинилися. Догляд за руками, шкірою, волоссям…

Тая настільки захопилася процесом, що зараз наносить мені макіяж та вкладає волосся, а ми всього то зібралися до моєї баби Ніни та потім пройдемося центром, зайти посидіти десь в кафе.

- Ще довго? – буркаю, та кручуся на стільці, бо все тіло вже зомліло.

- Якби, ти не крутилася, то все а так ще п’ять хвилин.

- Ох – важко видихаю.

- А що, ти  хотіла? Краса потребує жертв!

 - Все мовчу.

Ще якихось десять хвилин точно, я не перебільшую, хоч Тая запевняла, що п’ять. І все готово. Дивлюся у дзеркало та задоволено ахаю. У подруги справді талант. Вона гарно вклала моє волосся у низький хвіст, накрутивши трішки волосся, макіяж, не яскравий, але дуже гарно підкреслює мої очі і вишенька на торті червона помада.

Чесно я збиралася вдягти спортивні штани та угі, але це гріх під такий образ вдягати, щось просте, тому вдягаю трендове боді та джинси баггі.  На ноги взуваю мамині козаки, які так підходять до мого образу. Добре, що у нас один розмір не лише одягу, а й взуття. Економимо. Посміхаюся. Сама із свого жарту.

- Вау, Ольго, ти як завжди неперевершена. Дайте мені номерок вашого стиліста – задоволено говорить подруга, яка не відстає від мене. У модному, брендовому одязі та з гарно вкладеним волосся та макіяжем.

- Вона дуже зайнята, тож давайте якось сама пані Ковалевська – пирскаємося сміхом одночасно.

- Богині! – говорю, коли з подругою робимо декілька селфі та фото в дзеркалі.

Мені настільки подобаються знімки, що недовго думаючи викладаю одну з тих фотографій, яка найбільше подобається у найбільш популярну соціальну мережу серед молоді. На фотознімку  ми такі живі, природні, веселі та мега гарні, що й очей не відведеш. Також не забуваю відмітити Таю, а та у свою чергу робить репост.

Після обіду сніг вже так не мете, як зранку, на дворі свіжо,  навколо все біле – біле легкий морозець, все в міру по – зимовому, навіть сніг під ногами рипить.

Поки йдемо до автобусної зупинки, встигаємо трохи подуркувати та погратися в сніжки, звичайно я була ініціатором, спочатку Таїсія, невдоволено бурчала, а потім її вже було не зупинити.

Зі сміхом заходимо в маршутку, розраховуємось та прямує до вільних місць у самому кінці, нам майже до кінцевої зупинки. Поки їдемо розповідаю та показую цікаві місця,  які я люблю або просто усім відомі.

Виходимо з автобуса на одну зупинку раніше, бо я ще хотіла зайти в магазин, купити улюблене бабусине печиво з родзинками, хоч і так несу її повну пакунок смаколиків, які були вдома, але я ж знаю, як ба любить це печиво. У магазині швидко, без черги купуємо все необхідне та прямує до будинку ба тут, якихось десять хвилин і це якщо повзти, як черепахи, а якщо пришвидшитися, то за п’ять хвилин можна дійти, рукою подати.

- Оля, – чую голос позаду Аліни, обертаюся та бачу дівчину, яка несеться до нас з Таєю – Привіт. Не знала, що ти приїхала, а це ще хто біля тебе? – говорить, як тільки наблизилася до нас дівчина.  Не приховуючи відразу Аліна оглядає Таю, а я не розумію, що це за реакція така.

- Привіт, Аліно – не встигаю нічого сказати, як Тая гідно відповідає, без хамства та призирства як  Аліна.

- Таїсія Ковалевська – простягає руку Аліні.

- Ковалевська? – задумливо говорить Аліна – Щось знайоме, ти не родичка випадково тих самих Ковалевських, які відомі на всю країну, володіють мільйонним капіталом.

- А якщо, тих самих, то що ?

- Так, приємно познайомитися – Аліна, якась по - новому з цікавістю оглядає Таю. Голос її настільки солодкий, навіть приторний, куди тільки поділась попередня відраза – Аліна – найкраща подруга Олі – це  не факт подругами нас вже важко назвати. - Друзі Олі, мої друзі  - лестить Аліна.

Мені не подобається ця реакція Аліни, вона дивиться на Таю то звідразою, а тепер захопленням. Я не можу зрозуміти, коли так все змінилося, наш зв’язок з Аліною розірвався. Ми з нею взагалі перестали спілкуватися. Це наше перша зустріч за довгий період. І її оцей вигляд ніби нічого немає, ніби ми спілкувалися як раніше, але це ж не так. Не люблю я лицемірних людей.

- О, Олько – вона ж знає, що я не люблю, коли так звертаються – Там Танька Мироненко дзвонила пропонувала зустрітися сьогодні, ти як з нами. Точніше, ви. Тая тебе також запрошуємо – Таня – наша однокласниця та головний організатор подібних зустрічей.

- Не знаю, в нас інші плани були. Побачимо – я хочу, щоб Аліна швидше пішла. Це напевно не правильно, але наше спілкування викликає у мені не приємні відчуття.

- Ну, дивіться. Тая, приходь без Олі – Що? Мої очі по п’ять копійок.

- Алін, що ти говориш. Тая вперше у чужому місці, Як ти це уявляєш, я відпущу її саму у незнайому її компанію.

- Дякую, Аліно за запрошення, але ми відмовимося – я закипаю, а Тая спокійно відповідає за нас обох.

- Все бувай – говорю, саме тоді коли ми підходимо до воріт бабусі, яка саме біля них розчищає стежку. І в цієї жінки суглоби болять. Так вміло з лопатою у напівнахилу не кожен так зможе у її віці та навіть молодший.

- Драстє – буркає Аліна, коли ми підходимо до ба.

- І тобі, доброго дня – моя ба оглядає Аліну холодним, фірменим поглядом. Не знала б я її злякалася. Аліна живе вперед будинку ба. Тож швидко зникає з нашого полу зору.

- Ольго, - її рідне звернення – Нарешті, ти згадала про свою стару.

- Ба, яка, стара? Оно як майстерно орудуєш лопатою. Ні щоб когось попросити, ти сама.

- Ольго, спина! – обіймає мене кріпко, рідні обійми, це як ліки, одразу так спокійно та добре.

- Ну ба, знайомся краще це моя Таїсія.

- Ця та сама Таєчка – щебече ласкаво ба, до мене Ольга, а до неї Таєчка а та і розповзається у посмішці.

- Доброго дня – вітається подруги.

- Так, дівчата швидко до хати, я поки лопату поставлю – командує ба – Буду вас годувати, а то он , які худі, шкіра та кості – ну як же я сумувала за своєю ба.