Розділ 15

Оля

Наша б'юті—рутина з подругою замість кількох годин затяглася до самого обіду. На одній масочці для обличчя ми не зупинилися: догляд за руками, шкірою, волоссям…

Тая настільки захопилася процесом, що зараз наносить мені макіяж та вкладає волосся, а ми всього лише зібралися до моєї баби Ніни та потім пройдемося центром, зайдемо посидіти десь у кафе.

— Ще довго? — бурчу, крутясь на стільці, бо все тіло вже зомліло.

–—Якби ти не крутилася, все було б швидше, а так — ще п’ять хвилин.

—Ох, — важко видихаю.

— А що ти хотіла? Краса потребує жертв!

–—Все, мовчу.

Ще якихось десять хвилин точно, я не перебільшую, хоч Тая запевняла, що п’ять. І все готово. Дивлюся в дзеркало та задоволено ахаю. У подруги справді талант: вона гарно вклала моє волосся у низький хвіст, накрутивши трішки волосся. Макіяж, не яскравий, але дуже гарно підкреслює мої очі, і вишенька на торті — червона помада.

Чесно, я збиралася вдягти спортивні штани та уґґі, але це гріх під такий образ вдягати щось просте, тому вдягаю трендове боді та джинси-баггі. На ноги взуваю мамині козаки, які так підходять до мого образу. Добре, що у нас один розмір не лише одягу, а й взуття — економимо. Посміхаюся сама із свого жарту.

— Вау, Ольго, ти як завжди неперевершена. Дайте мені номерок вашого стиліста —  задоволено говорить подруга, яка не відстає від мене. У модному, брендовому одязі та з гарно вкладеним волосся та макіяжем.

— Вона дуже зайнята, тож давайте якось сама пані Ковалевська – пирскаємося сміхом одночасно.

—  Богині! — говорю, коли з подругою робимо декілька селфі та фото в дзеркалі.

Мені настільки подобаються знімки, що недовго думаючи викладаю одну з тих фотографій, яка найбільше подобається у найбільш популярну соціальну мережу серед молоді. На фотознімку  ми такі живі, природні, веселі та мега гарні, що й очей не відведеш. Також не забуваю відмітити Таю, а та у свою чергу робить репост.

Після обіду сніг вже так не мете, як зранку, на дворі свіжо,  навколо все біле —  біле легкий морозець, все в міру по —  зимовому, навіть сніг під ногами рипить.

Поки йдемо до автобусної зупинки, встигаємо трохи подуркувати та погратися в сніжки, звичайно я була ініціатором, спочатку Таїсія, невдоволено бурчала, а потім її вже було не зупинити.

Зі сміхом заходимо в маршутку, розраховуємось та прямує до вільних місць у самому кінці, нам майже до кінцевої зупинки. Поки їдемо розповідаю та показую цікаві місця,  які я люблю або просто усім відомі.

Виходимо з автобуса на одну зупинку раніше, бо я ще хотіла зайти в магазин, купити улюблене бабусине печиво з родзинками, хоч і так несу її повну пакунок смаколиків, які були вдома, але я ж знаю, як ба любить це печиво. У магазині швидко, без черги купуємо все необхідне та прямує до будинку ба тут, якихось десять хвилин і це якщо повзти, як черепахи, а якщо пришвидшитися, то за п’ять хвилин можна дійти, рукою подати.

—  Оля, —  чую голос позаду Аліни, обертаюся та бачу дівчину, яка несеться до нас з Таєю —  Привіт. Не знала, що ти приїхала, а це ще хто біля тебе? – говорить, як тільки наблизилася до нас дівчина.  Не приховуючи відразу Аліна оглядає Таю, а я не розумію, що це за реакція така.

—  Привіт, Аліно —  не встигаю нічого сказати, як Тая гідно відповідає, без хамства та призирства як  Аліна.

— Таїсія Ковалевська —  простягає руку Аліні.

—  Ковалевська? —  задумливо говорить Аліна —  Щось знайоме, ти не родичка випадково тих самих Ковалевських, які відомі на всю країну, володіють мільйонним капіталом.

— А якщо, тих самих, то що ?

— Так, приємно познайомитися, — Аліна, якась по-новому з цікавістю оглядає Таю. Її голос настільки солодкий, навіть приторний, що куди поділася попередня відраза. Аліна — найкраща подруга Олі — це не факт, подругами нас вже важко назвати.

—  Друзі Олі, мої друзі, — лестить Аліна.

Мені не подобається ця реакція Аліни; вона дивиться на Таю спочатку з відразою, а тепер з захопленням. Я не можу зрозуміти, коли так все змінилося. Наш зв’язок з Аліною розірвався. Ми взагалі перестали спілкуватися. Це наша перша зустріч за довгий період. І її вигляд ніби нічого й не сталося, ніби ми спілкувалися як раніше, але це ж не так. Не люблю лицемірних людей.

— О, Олько, — вона ж знає, що я не люблю, коли так звертаються, — Там Танька Мироненко дзвонила, пропонувала зустрітися сьогодні. Ти як з нами? Точніше, ви. Тая, тебе також запрошуємо. Таня — наша однокласниця та головний організатор подібних зустрічей.

— Не знаю, в нас інші плани були. Побачимо, — я хочу, щоб Аліна швидше пішла. Це, напевно, неправильно, але наше спілкування викликає у мені неприємні відчуття.

— Ну, дивіться. Тая, приходь без Олі. — Що? Мої очі стають великими.

— Алін, що ти говориш? Тая вперше у чужому місці. Як ти це уявляєш, я відпущу її саму у незнайому компанію?

— Дякую, Аліно, за запрошення, але ми відмовимося, — я закипаю, а Тая спокійно відповідає за нас обох.

— Все, бувай, — говорю саме тоді, коли ми підходимо до воріт бабусі, яка саме біля них розчищає стежку. І в цієї жінки суглоби болять. Так вміло з лопатою у напівнахилі не кожен так зможе у її віці, навіть молодший.

— Драстє, — буркає Аліна, коли ми підходимо до бабусі.

— І тобі доброго дня, — моя бабуся оглядає Аліну холодним, фірменим поглядом. Не знала б я її, злякалася б. Аліна живе неподалік, тож швидко зникає з нашого поля зору.

— Ольго, — її рідне звернення, — нарешті ти згадала про свою стару.

— Ба, яка стара? Он як майстерно орудуєш лопатою. Ні, щоб когось попросити, ти сама.

—Ольго, спина! — обіймає мене міцно, рідні обійми — це як ліки, одразу так спокійно та добре.

Ну, ба, знайомся краще. Це моя Таїсія.

— Ця сама Таєчка, — щебече ласкаво бабуся, до мене Ольга, а до неї Таєчка. Бабуся розпливається у посмішці.

— Доброго дня, — вітаються подруги.