Розділ 15

Оля

Наша б’юті-рутина з Таєю, яка мала зайняти максимум кілька годин, розтягнулася до самого обіду. І, звісно, на одній масці для обличчя ми не зупинилися. Спочатку догляд за шкірою, потім руки, волосся… здається, Тая вирішила оновити мене та себе повністю — від кінчиків пальців до кожної пасма.

Я й досі не розумію, як погодилася не лише на всі ці масочки, а ще й на макіяж із зачіскою. Хоча кого я обманюю — якщо Тая щось вирішила, сперечатися марно.

Вона стоїть наді мною, зосереджено працює, торкається пензликом до шкіри, вкладає волосся так уважно, ніби ми збираємося щонайменше на червону доріжку, а не до баби Ніни з подальшою прогулянкою і кавою в центрі.

Я кручуся на стільці, намагаючись знайти хоч якесь зручне положення. Марно. Тіло вже зомліло, спина ниє, шия затекла так, що ще трохи — і я просто сповзу на підлогу. Ще трохи — і я почну благати про помилування.

— Ще довго? — бурчу, не витримуючи.

— Якби ти не крутилася, все було б швидше, — не відриваючись від справи, відповідає Тая. — А так… ще хвилин п’ять.

— Ох… — важко видихаю, закочуючи очі.

Вона на секунду зупиняється, оцінює свою роботу, трохи нахиляє голову, ніби художниця перед полотном.

— Готово. 

Дивлюся в дзеркало й задоволено ахаю. У Таї справді талант. Волосся зібране в низький хвіст, кілька пасом м’яко накручені — виглядає легко й водночас дуже стильно. Макіяж неяскравий, але ідеально підкреслює очі, робить погляд глибшим, виразнішим. І вишенька на торті — легкий блиск на губах. Ніжний, майже невагомий, але саме той акцент, що додає образу свіжості.

Поки Тая тепер чаклує вже над собою, я йду до шафи й дістаю звідти зручні трендові джинси та лонгслів. Швидко перевдягаюся й чекаю подругу, яка вже хвилин двадцять кричить, що їй «ще п’ять хвилин».

Нарешті — гарні й зібрані — виходимо з будинку. Після обіду сніг уже не мете так, як зранку: повітря свіже, легкий морозець приємно щипає щоки, навколо все біле, по-справжньому зимове. Сніг під ногами рипить, і цей звук чомусь особливо тішить.

Поки йдемо, встигаємо трохи подуркувати й погратися в сніжки. Звісно, ініціатор — я. Тая спочатку невдоволено бурчить, але за кілька хвилин її вже не зупинити — сміється голосніше за мене й цілиться точніше.

Дорогою заходимо в магазин — купити улюблене бабусине печиво з родзинками. Хоч я й так несу повний пакунок смаколиків із дому, але знаю: саме це печиво вона любить найбільше.

— Оля, — чую позаду голос Аліни. Обертаюся й бачу, як вона швидко наближається до нас із Таєю.

— Привіт. Не знала, що ти приїхала. А це ще хто біля тебе? — кидає майже одразу, ледь зупинившись поруч, і відверто оглядає Таю з ніг до голови.

Ми не бачилися з літа. Не спілкувалися взагалі. А зараз вона стоїть тут так, ніби між нами нічого й не сталося.

— Привіт, Аліно… — не встигаю й слова додати, як Тая спокійно вступає в розмову.

— Таїсія Ковалевська.

— Ковалевська? — Аліна примружується. — Щось знайоме… Ти не родичка тих самих Ковалевських? Ну, тих, що на всю країну відомі, з мільйонними статками?

Тая ледь нахиляє голову, дивиться прямо, без тіні сумніву.

— А якщо так — це має якось вплинути на твоє ставлення? Чи ти завжди так швидко змінюєш тон, коли чуєш “гучне” прізвище?

На мить повисає тиша.

— Так, приємно познайомитися, — голос Аліни різко змінюється, стає солодким, аж приторним. Вона вже дивиться на Таю зовсім інакше — із зацікавленням, майже захоплено. Я помічаю це надто чітко.

— Друзі Олі — мої друзі, — додає вона з усмішкою, яка не доходить до очей. Мене перекошує зсередини.

Ще хвилину тому — холод і відраза. Тепер — захоплення й солодкість у голосі. І все це за кілька слів. Я дивлюся на неї й раптом чітко усвідомлюю: між нами вже нічого немає. Ми чужі. І найбільше дратує навіть не її тон — а те, як легко вона робить вигляд, ніби все як раніше.

— До речі, там Танька Мироненко дзвонила, пропонувала сьогодні зустрітися. Ти як, з нами? Точніше… ви. Тая, тебе теж запрошуємо. — Таня — наша однокласниця й головний організатор таких «зборів».

— Не знаю, у нас були інші плани. Побачимо, — відповідаю стримано, хоча всередині вже хочеться, щоб Аліна просто пішла.

— Ну, дивіться… Тая, можеш прийти й без Олі.

Що? Я навіть не одразу знаходжу слова.

— Алін, ти серйозно? Тая вперше тут. Як ти це уявляєш — я відпущу її саму до незнайомої компанії?— Я вже відчуваю, як закипаю, але Тая поруч залишається дивовижно спокійною.

— Дякую за запрошення, Аліно, — говорить вона рівно, з легкою, майже ввічливою усмішкою. — Але я не з тих, хто приходить у компанії «за списком прізвищ». І точно не без подруги.

Коротка пауза — і цього достатньо, щоб поставити крапку.

— Все, бувай, — кажу вже на ходу, коли ми підходимо до бабусиного двору.

Двір зустрічає нас знайомим скрипом хвіртки й запахом диму з печі. Теплим, домашнім. Тим, що одразу знімає напругу, навіть якщо ти цього не помічаєш.

— Ну нарешті, — бурчить бабуся, але в голосі вже чується усмішка. — Я думала, що вже і не прийдете.

— Ба, — підходжу ближче й обіймаю її, відчуваючи той самий рідний запах — щось між пральним порошком, кремом для рук і кухнею. — Ми довго збиралися. Зате глянь, який у мене гарний макіяж — нахиляюся демонстративно.

Вона відсторонюється, оглядає мене з ніг до голови, затримує погляд на обличчі.

— Блиск на губах залишаємо, — киває, ніби ставить оцінку. — Але якщо ще раз зробиш такі стрілки — вижену вмиватися.

— Ба! —  Я не стримую сміх. Тая поряд теж посміхається.

— А що? Я ж сучасна, але не сліпа, — підморгує й переводить погляд на Таю. — А ти, значить, та сама подруга.

— Таїсія, — чемно киває Тая.

— Знаю вже, — відмахується бабуся. — Заходьте, не мерзніть. Я там якраз чай поставила. І печиво є… — робить паузу, дивиться на пакет у моїх руках. — О, бачу, ти не забула. Молодець, любиш бабу.