Розділ 14

Оля

— Проходьте, відправка через три хвилини, — звертається до нас із подругою водій автобуса.

Нарешті Тая їде до мене в гості. Ми довго планували цю зустріч, та я й сама майже місяць удома не була: навчання, робота — все якось змішалося, і часу взагалі ні на що не вистачає.

Тая, ніби мала дитина, якій вперше дали льодяника, посміхається, щось весело белькоче. Як не як, але це її перша «подорож» автобусом. Це трохи смішно та дивно, що за стільки років життя подруга жодного разу не їздила громадським транспортом. Вона з іншого світу, світу розкоші, багатства й великих грошей, але, незважаючи на все, зараз вона розміщується поруч зі мною в транспорті.

Подруга навіть не наполягала їхати на своєму автомобілі або щоб нас відвезли з комфортом, як вона звикла. Дівчина так хотіла проїхатися громадським транспортом, пережити всі ці відчуття та емоції, що весь тиждень мені розповідала, як вже не дочекається п’ятниці. У ній стільки захоплення, щоб мені так! Я вже звикла до таких поїздок, для мене немає нічого незвичного. Та й я не люблю велике скупчення людей.

Ми одразу після пар вирушили до автовокзалу, купили квитки, випили кави з круасанами: Тая — з шоколадом, а я — з шинкою та овочами. І як тільки наш маленький перекус завершився, під’їхав потрібний нам транспорт. Ще якихось п’ятнадцять хвилин, поки водій перевірив квитки та завантажив багаж пасажирів.

І нарешті ми рушили. Тая розмістилася біля вікна, щоб розглядати місцеві краєвиди, а я — мені в проході зручно, краєвиди бачила тисячу разів, уже напам’ять вивчила.

— Яка тільки краса, Оль, глянь! — вигукує Таїсія, коли ми проїжджаємо повз Добропарк.

— Погоджуюся, що не кажи, а наша країна зачаровує своєю красою. Нам ще їхати більше півтори години, так що ще встигнеш надивитися.

— А що це в тебе за такі невідкладні справи з’явилися останнім часом? — розвертається до мене з серйозним виразом обличчя.

— Оу, нічого цікавого, ти мені краще розкажи, що у вас з Дмитром, — перемикаю тему.

— Ти з теми не з’їжджай мені!

— Ну справді нічого цікавого, робота додалася, гроші хороші платять, тож я ото швидше в магазин, — дивлюся невинним поглядом, сподіваюся, що повірила.

— Ти себе так не заганяй, а то на особисте і місця не знайдеться.

— Знайдеться, всьому свій час. Ти ось краще скажи, що у вас із Дмитром, а то так і не відповіла.

— У нас все добре, я б сказала, що все стабільно.

— І? Для тебе це добре чи погано?

— Я навіть не знаю, — зітхає. — За короткий час, який ми зустрічаємось, я вивчила всі його дії напам’ять. Я знаю, що він любить, що ні, що його дратує, а що, навпаки, подобається. І він про мене, але...

— Яке ще "але"? Мені здається, що це нормально — за час, який ви зустрічаєтесь, повільно пізнавати один одного.

— Ось що я хотіла сказати: все занадто повільно та монотонно. Тобто, знаєш, мої очікування не співпали з реальністю.

— А що ти очікувала?

— Я сама не знаю. Мабуть, я поспішила, коли погодилась стати його дівчиною. Ось що мені робити?

— Таїсія, я завжди прийму будь-яке твоє рішення і буду на твоєму боці. Навіть якщо потрібно, допоможу сховати труп, — ми сміємося. — Але якщо це не твоє, то не мучте один одного, нічого не вийде, знаю, про що говорю.

— А з цього місця детальніше. Що означає "знаю, про що говорю", Олю? — звертається і дивиться на мене своїм проникливим поглядом, як уся її родина.

— Ну, чесно, це довга та зовсім нецікава історія.

— Литвин, а хто мені казав, що ще їхати півтори години? — дивиться з напором, і вже місцевість її не цікавить.

— Все дуже просто. Коли я вчилася у десятому класі, до мене почав залицятися хлопець, він на рік старший за мене. Компліменти, квіти, подарунки, залицяння, зізнання на всю школу були. Ну і розтанула. Знаєш, всередині все завмирало від того, що серед тисячі він обрав мене. Аналізуючи зараз ситуацію, не розумію, як могла на все це повестися. Спочатку все було добре, а потім з’явився тотальний контроль та маніпуляція. Спочатку я нічого не розуміла — перший досвід у стосунках, вважала, що це я нічого не знаю, а він досвідчений, і це я все неправильно розумію. Все це тривало десь пів року, а потім я ніби прокинулась, зрозуміла, що це все не те, що людина поряд зі мною, яку я не кохаю і нічого не відчуваю. І я забажала розійтися. Довгі сварки, які мене вимотували, змусили думати, що він мене ніколи не відпустить. Через місяць після того, як я запропонувала розійтися, ми нарешті розірвали стосунки, і мені навіть дихати стало легше. То до чого я це все? А до того, що якщо ти відчуваєш, що це не твоє, то не затягуй. Рубай з корінням. У мене, звичайно, інша історія, але ж...

— Ох, ну і історія, — зітхає подруга. — А що зараз з тим хлопцем?

— Та хай чорт його побере, не знаю і знати не хочу. Це відносини, які з самого початку були приречені. Тільки я ніби сліпе кошеня була. Ще тоді, як ми розійшлися, говорили, що він нібито за кордон поїхав навчатися, ну це й добре. А десь чотири місяці тому пройшла чутка містом, що ніби він повернувся та перевівся в один із вишів у Києві, але я його так і не бачила. І не бажаю бачити.

— А ти кохала його?

— З самого початку я розуміла, що не кохаю, що немає ніякої симпатії, що щось не те. Але тоді юну та наївну дівчину це все вразило. Напевно, роль зіграло те, що красунчик школи залицявся саме до мене, яка взагалі не звертала на нього уваги, хоч уся школа по ньому сохла. І знаєш, зараз мені є з чим порівняти. Тепер я точно знаю, що таке симпатія, яка зароджує кохання.

— Ольго, ви ще та інтригантка, кожна ваша історія все цікавіша та цікавіша. А що це за таємниче кохання?

— Таєчко, я тебе дуже люблю та ціную, ти дуже добра подруга. Але давай поки це залишиться в таємниці, бо я ще сама до кінця ні в чому не впевнена. Як тільки що — ти будеш знати першою.

— Ох, Литвин, скільки компліментів у бік моєї скромної персони. Ви мені лестите. Дивись, ловлю на слові: я маю знати все першою.