Розділ 14

Оля

— Проходьте, відправка через три хвилини, — звертається до нас водій автобуса.

Нарешті Тая їде до мене в гості. Ми довго це планували, а я й сама вже скучила за домом. Останній місяць пролетів у шаленому ритмі: навчання, робота — і ні на що більше не вистачало часу. І, мабуть, Руслан теж до цього причетний.

Тая поруч буквально світиться. Усміхається, щось швидко розповідає, з цікавістю розглядає салон. Для неї це вперше — за свої роки вона жодного разу не їздила громадським транспортом. Інший світ. І саме тому вона так цього чекала. Цілий тиждень говорила, як хоче «відчути атмосферу». Я лише усміхалася. Мені б її захоплення.

Ми після пар поїхали на автовокзал, купили квитки, взяли каву й круасани. Ледь встигли перекусити — під’їхав автобус. Ще кілька хвилин метушні — і ми вже в дорозі. Майже пів шляху Тая проспала, а я просто дивилася у вікно, дозволяючи собі видихнути. Та варто було нам майже доїхати, як вона прокинулася. І її одразу потягнуло на розмови.

— Оце я виспалася, — потягується Тая. — Оль, ти нічого не хочеш мені розказати? Я хоч і дрімала, але бачила, як ти всю дорогу з кимось переписувалася. І взагалі ти останнім часом якась підозріло загадкова. А ну, колися, Литвин. Хто він? Я його знаю?

— Ти про що? Усе як завжди, — відповідаю спокійно, хоча всередині вже напружуюся. — Ти краще скажи, що у вас із Дмитро?.

— Ти з теми не з’їжджай.

— Та справді нічого цікавого. Роботи додалося, платять добре — от і кручуся.

Дивлюся на неї максимально невинно. Вона не ведеться.

— Ти себе так заганяєш, що на особисте життя місця не залишиться.

— Залишиться. Всьому свій час. Ти мені краще про Дмитра.

Тая фиркає, але здається, відпускає.

— Та нічого. Одне побачення — і досить. Відчуття, що їх цікавлять не я, а гроші моїх батьків.

— Не накручуй. Знайдеш ти ще свою людину.

— Та, коли це буде.

За розмовою ми й не помітили, як доїхали.

— Кінцева, — лунає голос водія, і автобус зупиняється.

Ми з Таєю не поспішаємо підриватися. Спокійно чекаємо, поки вийдуть інші пасажири, не створюючи метушні. Нікуди не біжимо — усе встигнемо. Хоча всередині я вже давно не така спокійна. Мені хочеться додому. Якнайшвидше. Ніби там на мене чекає щось більше, ніж просто звичні стіни.

— Ну що, Ковалевська, оглядайся. Це Біла Церква. Місто, де я виросла, ходила в садок і школу. Одним словом — мої корені.

— Ось як виглядає місце, де народжуються такі, як ти, Литвин? — фиркає Тая.

Я сміюся, і вона підхоплює. Голосно, щиро, без стриманості. І саме за це я її люблю — ми завжди на одній хвилі. Забираємо багаж і виходимо на зупинку. Таксі я викликала заздалегідь, але, звісно, воно запізнюється. Нічого нового. Було б дивніше, якби приїхало вчасно. Я стою з одним рюкзаком — ідеально. А от Тая… Я дивлюся на її валізу і не стримую усмішки.

— Ти точно на два дні приїхала?

— Не смійся, — бурчить вона, тягнучи її за собою.

— Я й не сміюся. Просто намагаюся зрозуміти, що там.

— Найнеобхідніше.

— А, тоді питань немає. 

— Це був сарказм?— Вона зиркає на мене.

— Трішки.

— Дуже смішно. Краще допоможи.— Перед нами кілька сходинок, і Тая вже дивиться на них, як на виклик.

— Добре, давай сюди, — підходжу ближче.

Вона береться за валізу спереду, я — ззаду, і разом піднімаємо її вгору. Усього кілька сходинок, але з її «найнеобхіднішим» це вже маленька пригода.

— Наступного разу їдеш із рюкзаком, — кидаю, відпускаючи ручку.

— Не дочекаєшся.

Я лише хмикаю. І саме в цей момент під’їжджає наше таксі.

— Хух, я вже втомилася, — видихаю, дивлячись на подругу. — Втомлюєш ти мене.

— Я? — кліпає Тая невинно.

— А хто ще? Ти тут когось поряд бачиш?

— Це ще треба розібратися, хто кого втомив, — фиркає вона. — Я всю дорогу слухала, як ти бубниш.

— Ах, так? — примружуюся. — Тоді тепер буду ще більше говорити.

— Ой, тільки не це…

— Прошу, Таїсіє Денисівно, розміщуйте свою п’яту точку.— Я усміхаюся і відкриваю дверцята авто.

— Дуже смішно, — бурмоче вона, але слухняно сідає.

Я ж стежу, як водій запихає її «найнеобхідніше» в багажник, і лише після цього сідаю поруч. Дорога займає небагато часу. Ми щось ще піджартовуємо, але думки вже десь попереду.

Вдома. Коли машина зупиняється, надворі вже темно. Повітря прохолодне, свіже. Ліхтар біля будинку кидає м’яке світло на подвір’я, знайомі обриси одразу заспокоюють. Я розраховуюся з водієм, забираємо речі й прямуємо до воріт.

Відчиняю хвіртку — і видихаю. Я вдома. Десь із двору долинає гавкіт Туза, але він не біжить назустріч, як завжди. І це одразу чіпляє.

— Дивно… — тихо кажу більше собі.

Тая повільно тягнеться позаду з валізою, бурчить щось під ніс, поки ми йдемо доріжкою до будинку. Садові ліхтарі освітлюють шлях, вітер холодом торкається обличчя. І попри все — тут добре. Занадто добре, щоб не відчути різницю.

Далі чую легкий шурхіт вхідних дверей. І за секунду вони відчиняються. На порозі з’являється мама.

— Нарешті, — усміхається тепло й одразу обіймає мене. Міцно, по-справжньому. — Як же я скучила.

— Привіт, мам, — усміхаюся у відповідь. Вона швидко оглядає мене, ніби перевіряє, чи все зі мною добре, а потім переводить погляд за мою спину.

— Це Тая, — кажу. — Я тобі розповідала.

— Доброго вечора, — чемно вітається подруга.

— Олена Юріївна, — відповідає мама з легкою усмішкою. — Дуже рада знайомству. Я вас обох чекала.

— І я дуже рада, — вже впевненіше каже Тая.

— Проходьте швидше, не стійте на холоді, — мама відступає вбік, пропускаючи нас у дім.

Ми заходимо всередину, і тепло одразу огортає. Знайомий запах дому, світло, тиша — все на своїх місцях.

— Знімайте верхній одяг, — каже мама, забираючи пальта. — Ви ж із дороги, напевно, змерзли.

— Трохи, — усміхається Тая.